— Та годі тобі, помовч! Нічого ти не розумієш.
Кухар пішов. А я стояв і думав. Так ось він який, цей Дастурідзе. З якого ж боку до нього під’їхати? Я міркував і не міг нічого придумати. А він, господи милосердний, раптом входить і прямо до вікна. Подивився на миску, ложку, на хліб, потім уп’явся очима в мене...
Зволікати більше не можна було, і я сказав йому:
— Жучок мене прислав. Діло є!
У Дастурідзе ледь смикнулася брова, і таке здивування розіллялося по обличчю, що я аж засумнівався, чи й справді цей чоловік Дастурідзе, а якщо й Дастурідзе, то чи знає ж він про те діло.
— Що?.. Хто?
— Жучок!
— Не знаю я такого... Знати його не знаю... Не знаю такого! — залепетав він сердито й неголосно.
— Кажеш, не знаєш?!
— Не знаю й знати не хочу!..— сказав Коста, тільки тихіше й лютіше, а потім гукнув кухареві:— Гей, Коло, забери посуд звідси!.. Одвару йому, багато чого захотів!..
Я засміявся й сказав:
— Як хочеш, та тільки й Жучок тебе добре знає, і Яків сурамський вітання тобі переказував!
— Не знаю... Нікого з них не знаю!..— тепер уже прошепотів уривчасто Дастурідзе, не зводячи з мене очей, і довгенько прислухався. Раптом він схопив ложку, зачерпнув одвару й закричав кухареві: — Ти що, Коло, солі шкодуєш? Якої пріснятини палив, ану, давай солі!
— Та де ж це видано, щоб одвар солити! Солі, каже, мало! — сміявсь я.— Забирай свою бурду, і нехай твій Кола посолить її густіше і їсть на здоров’я!.. А сам іди сюди, брунько цапина, сказано тобі, діло є!
Довго він приглядався, сучий син, дуже довго.
— Іду,— миркнув він, ледве повертаючи язиком, і пішов до дверей.
Біля ресторану було багато дерев і лавок. Поки Дастурідзе приплентавсь, я влаштувався на одній з них. Він сів поруч мене, і я ще рота не встиг розтулити, як він заторохтів:
— Чого тобі треба? Чого причепився?.. Де взявся? Прилип, як до маленького... Думаєш, на дурня натрапив? Наплів чортзна-чого... З якимсь чортом лисим переплутав, а тепер лізе й лізе, чи ти бач...
Хіба переслухаєш? Пішов і пішов — одне й те саме. Говорив швидко, не переводячи духу, слова плутаються, слина бризкає. А в очах і сліду хвилювання немає... Відчуваю, промацує він мене, виходу шукає, а тарабарщина ця так, про людське око: він уже геть заплутався, плів бозна-що, слів не розбереш. Ось тоді й підійшов до нас Дата, тихо-мирно, на плечі дві коси.
— Добридень тобі, Косто!.. — Дастурідзе немов язика проковтнув.— Давненько ми, брате, з тобою не бачилися... Років, мабуть, чотири, не менше, га?
Дата поставив коси на землю, сперся на них і спокійно розглядав Дастурідзе.
Щоб людину отак шибонуло, я зроду не бачив ні раніше, ні згодом — на хресті та євангелії можу заприсягтися!.. Слухав-слухав Дастурідзе Дату та й каже?
— Еге-е, та це ж Дата!
— Атож, Дата!
Він переводив очі з мене на Дату, з Дати на мене — мізкував, чи разом ми прийшли, а чи кожен сам по собі. Зметикував, видно, що про Жучка Дата не міг знати. А звідки я знаю, теж не міг уторопати. Бачив він мене вперше. Посмирнів наш господар, принишк, і сяк І так прикидав собі, звідки вся ота історія з Жучком могла нам до рук потрапити. Став він на наші коси роздивлятися, жало пучкою поторкав — чи то час хотів виграти, а чи ждав іще чогось.
— Не слухає він мене,— сказав я Даті.— Думає, я за себе стараюся. А моє діло маленьке. Моє діло мірошницьке: підкрутив та й сів. Мені й м’ясо в одварі не потрібне було, я його й не їв, а що вже за одвар був, хвала господові! Просили мене слово переказати. Як слухатиме — гаразд, а як ні — бувай здоровий, а тобі — дай боже доброї косовиці. Скажи йому, а то розсерджуся й піду, куди ноги понесуть!
— То як же йому бути, Косто? — спитав Дата.— Говорити чи йти?
Дастурідзе мовчав і вже не розглядав нас, а сидів, устромивши очі в землю, й думав.
— Ну, коли так, говори! — сказав мені Дата.
