Мадемуазель Жаннет де Лам’є — їй років тридцять три, досить принадна й пікантна; француженка за походженням; флер романтичних любовних пригод оповивав її ім’я; любителька найновіших паризьких мод; статечна, з приємною ходою; вона була пайовичкою, управителькою і манекенницею тифліської крамниці-майстерні жіночої білизни французької фірми, і дами тифліського вищого світу любили одягатися в неї. Ця обставина надавала інтересові чоловіків до мадемуазель Жаннет де Лам’е особливого відтінку. Наша закордонна агентура з’ясувала деякі біографічні дані: народилася вона в сім’ї розореного дворянина, який став мандрівним циркачем; до сімнадцяти років кочувала разом з батьківським цирком, потім танцювала у кордебалеті, була манекенницею паризької швейної майстерні; її перебування від двадцяти семи років до тридцяти одного в досьє не зазначено; з тридцять одного року постійно живе в Тифлісі й стала власницею названої крамниці-майстерні.
Усі ці відомості, зрозуміло, якось наближали Зарандіа до істини, але сам він вважав, що в нього в кишені — ключ до розкриття злочину! А щодо мене, то було б дивно, якби я не подумав, що на однакових підставах можна було вибрати шестеро інших досьє, які так само доказово засвідчували б злочин, як і ті, на яких зупинив свою увагу Зарандіа. Одне слово, я не схильний був поділяти його оптимізм. Жоден з моїх підлеглих не міг одержати права на подальші дії, якщо я сумнівався в доцільності операції. Винятком був тільки Мушні Зарандіа. Зрештою,— уже вкотре подумав я,— основне — його ставлення до справи, а результат прийде сам собою. Як завжди, так і цього разу, ставлення Зарандіа до справи було розумне й добросовісне, то хіба ж можна в такому разі позбавляти його права на винахідливість? Отож я махнув рукою — нехай робить як знає.
Ми знову позакидали коси на плечі, пустили вперед Дастурідзе й рушили дорогою в Цхрамуха. Уже звернуло за полудень, Дастурідзе назвав нам ім’я Шалібашвілі — Ніко. Будинок управителя князя Амілахварі був непоказний: нагорі дві кімнати із скляною галереєю, внизу — марані[33] й не знаю що ще. Зате фруктовий сад — дай боже!..
На ланцюгу сидів пес як теля завбільшки, вуха пообрізувані, нашийник унизаний якимись бляхами. Він так почав гавкати — я думав, вуха полопають. Двері марані були відчинені. Виходить звідти кремезний, натоптуватий дядько — Шалібашвілі. Не гаючись і секунди, навіть не подивившись на нас гарненько, він пройшов доріжкою і відчинив хвіртку, запрошуючи увійти...
— Доброго вечора, Ніко.
— Дай вам, боже, миру й здоров’я! Заходьте-заходьте, чого ж стояти?
— Стривай, Ніно... Послухай, що я скажу...— почав був Дастурідзе, та Шалібашвілі перебив його:
— Потім, потім... Заходьте, прошу вас! Та заходьте ж!
Господар повів нас до будинку.
— Оцього боку тримайтеся, сюди, отак, сюди! Злючий пес, не доведи господи... Вештаєшся по чужих маєтках, то власний пес вовком став. І на мене кидається, триклятий... сюди, сюди!.. Ну, отут він уже нас не дістане. Прошу вас, заходьте. Так, так...
Ми ввійшли в марані.
— Мир і достаток дому цьому,— благословив Дата своєю мегрельською говіркою. Побажали добра господареві й ми.
— І вам дай боже здоров’я,— відповів він.— Ти осюди сідай. Ви — сюди. Сідайте, сідайте!.. Хазяйко! Гості в нас, жінко, гості! — гукнув Шалібашвілі комусь нагорі і, вернувшись до марані, продовжував ледь чутно, так що не тільки хазяйка на другому поверсі, а й ми тут, у марані, наледве розбирали: — Не забудь тушинського сиру й балику, балику, жінко! Вчорашню яловичину так і неси холодну, ми тут самі її наріжемо... Я ж казав тобі— спечи! Так тобі й треба, нарікай на себе! Тепер стій і підігрівай учорашні лаваші, не додумайся принести непідогріті, а то я тобі дам! Ось плюну зараз, і, поки висохне,— ти мусиш бути тут!..— Шалібашвілі й справді плюнув і, обернувшись до мене, сказав голосно, майже криком:— Ти, видно, мастак одкривати квеврі,— і обернувся до Дати: — А йди сюди, йди!
Дата встав і підійшов до нього.
— Ось тобі двогривеник... Бери, бери... Тепер загадай на ці два квеврі й підкинь. Яким боком упаде, той квеврі й відкриєш!— Він подивився на нас.— Кидай, чого тягнеш!..— Дата загадав і підкинув монету.— На цю вішало, на оцей квеврі!..— Шалібашвілі заплескав у долоні, радий був — далі нікуди, мало не пішов у танець. Іди, знімай накривку,— закричав він мені,— іди, йди... Вино — хоч куди, кращого не знайдете!
Я одкрив квеврі, Дата глянув, дивуючись з Шалібашвілі, а Шалібашвілі, видно, радів од щирого серця:
— ...Як ото сіяч іде та кидає зерно й примовляє: це — птахам небесним, це — вдовам убогим, це — біднякам, це — од негоди, це — од посухи, це — гостеві... Хіба не так? Ото ж і я... І я так само. Три квеврі припас, це — для гостей, кажу. Бог свідок, не брешу! Та що воно за недобрий рік випав — де всі гості подівалися?! Ох-ох-ох, рік якийсь без гостей!..
