Відомо, що один з наріжних каменів права в будь-якому цивілізованому суспільстві стоїть на тому, що закон, який передбачає покарання за злочин, набирає чинності лише тоді, коли проти злочинця є докази. Інакше кажучи: хоч би який був упевнений розшук, що злочин вчинила саме ця людина, людина ця користується правом недоторканності доти, доки їй не пред’являть незаперечних доказів або цього злочину, або якогось іншого, може, зовсім нового. Це стосувалось і всієї ворожої діяльності турків, незалежно від того, чи прикривалася вона панісламізмом, чи якоюсь іншою личиною. Мусульманське віросповідання, а отже, й коран у Російській імперії користувалися свободою. Ідея панісламізму закладена в самому корані. Сповідування його духовними особами й фанатиками не суперечить законові, і звинувачувати в злочині, застосовувати закон там, де йдеться, здавалося б, лише про проповідь панісламізму, означає поставити себе в досить сумнівне становище. Єдине запитання, яке ми могли поставити панісламістам, звучало приблизно так: під чиєю егідою ви бачите об’єднання ісламського світу? На це проповідники панісламізму відповідали: хіба ми закликаємо до виходу з Російської імперії? Хто і де міг це чути? Після цього нам залишалося тільки боротися з окремими проявами сепаратизму, і ми робили це більш чи менш успішно. Набагато легше було засудити й покарати розбійника, бандита чи застосувати своє право до інших видів протидії владі або підбурювання до такої протидії. Тут провина у всіх випадках була наявна, досить було викрити злочинця й покарати його. А щодо панісламістів, то ми своєї боротьби не припиняли, і часто перемога діставалася нам, але навіть у разі успіху з’ясовувалося, що ми лише повідтинали маленькі гілочки й паростки, а нам треба було звалити все дерево й коріння його повикорчовувати. Домогтися цього не можна було доти, доки канали, що живили панісламізм, не були поперерізувані. Духовне протистояння панісламізму, тобто боротьбу з самою ідеєю, здійснювала християнська церква; матеріальною поживою, що його підтримувала, тобто золотом, займалися таємна поліція й жандармське управління. Нам пощастило захопити кількох кур’єрів, що поспішали до резидентів з великими сумами на руках. Ми точно знали, для чого призначалися ті гроші, а кур’єри — хоч би що! Відповідь була завжди одна: гроші — мої! Навіть коли ми ловили їх саме в той час, як вони передавали гроші,— все одно марно: «Я йому винен»,— казав один; «Він повернув мені борг»,— підтверджував другий.
В отакому безглуздому рабському становищі перебували ми п’ять-шість років, а турки, звичайно, тільки втішалися, що цьому не буде кінця.
Я розповів усе це для того, щоб стало зрозуміло, з чого довелося починати Мушні Зарандіа в справі про султанське золото, і заради справедливості треба зауважити, що для розплутування цього вузла в нього на руках спочатку не було нічого.
У моєму відомстві ніхто не впорався б з цією справою краще від Зарандіа, і справді, щойно прийнявши новий відділ, він одразу ж поставив справу про султанське золото в перший ряд. Проте минав час, і я не бачив, щоб Зарандіа намацав якийсь конкретний шлях. Одного разу я спитав його, чи вживаємо ми якихось заходів проти турків.
— Вашій ясновельможності відомо,— сказав він,— що існують й інші подібні справи, і не менш важливі, між усіма ними проглядається зв’язок. Я обмірковую спосіб, який дав би змогу розв’язати разом якщо не всі ці проблеми, то хоча б якусь сукупність їх. Дайте мені ще часу, графе, зовсім небагато — ну, місяць-півтора...
А суміжних справ таки чимало було. Ось одна з них.
