Табісонашвілі став рачки. Я його зв’язав. Добре вийшло — лізти він міг, а ні встати, ні чогось іншого вже не міг. На Алазані ми ослів так, бувало, триножили.
— Іди вперед І впусти нас у будинок!
Попереду Табісонашвілі рачки, а ми за ним. Прочинив двері в коридор, і ми за ним. Прочинив двері марані, і ми ввійшли туди. Я його стусонув, Табісонашвілі поліз і завмер посеред марані.
Стоїмо ми. Троє чоловіків там, утративши мову і пороззявлявши роти, дивилися на нас і Табісонашвілі, а ми на них. Роздивляюся — немає Кости Дастурідзе. Озирнувся — стовбичить за прочиненими дверима, дивиться в щілину.
— Полічи, полічи... Гроші лік люблять! — сказав хтось.
Я собі подумав: хто б іще мав тут бути? Оглядівся — бачу, папуга. Сидить у великій клітці, теж золотом пофарбованій. Я підійшов і очам своїм не повірив — дуже красивий був, вражий син!.. А Табісонашвілі стоїть посеред марані рачки, голову похнюпив, як стара шкапа...
— Ідіть геть звідси!..— зарепетував один з попів, той, що товстіший. На мене аж бризки слини попали.
— Поліцію, поліцію покликати! — загорлав другий.
Ми так домовилися, що Дата починає перший, а ми мовчимо, рота не розтуляємо, ні на що не озиваємося. Я повинен був обійти марані і все роздивитися як слід. Дата мав стежити за ними, не зводячи очей. Я одійшов від папуги й прямісінько до квеврі. Звідти — до тоне. Рухався я неквапом, і вигляд у мене був такий, немов, крім мене, тут нікого й немає.
— Ідіть геть! — закричав знову той товстіший.
— Поліцію покликати, поліцію! — Це знову другий, а папуга своєї:
— Полічи, полічи... Гроші лік люблять!..
У нас за поясом по маузеру, в руках по нагану — так ми й підемо геть, ждіть! І хто ж, цікаво, поліцію викликатиме? Табісонашвілі? Але ж він рачки й до ранку в поліцію не долізе, якби ми його й пустили.
Отак, походжаючи, підійшов я до каміна. Обшукав священиків. Зброї при них не було. У Кандурі з-за халяви витяг здоровенного ножа, зробленого з кинджала: гарний був ніж, він мені потім років десять слугував. Оглянув руки. На великому пальці правої руки був великий діамантовий перстень, камінь — завбільшки як абрикосовий камінчик; на середньому пальці лівої руки — з діамантом завбільшки як камінчик сливи. Я оглянув усі персні й нахилився подивитися, на чому то Кандурі лежить: підняв лев’ячі й тигрячі шкури, зазирнув під них.
Під шкурами лежали мішки — величезні, повнісінькі й міцно позашивані мішки! Те ложе, викладене з повних мішків, і прикривали лев’ячі та тигрячі шкури.
Що ж у тих мішках, цікаво було мені знати? Я різонув ножем Кандурі один з них, і посипався рис. Розбатував другий, а звідти — ячна крупа! Третій — гречка! Ткнувши наган під пахву, взяв я по жмені рису та ячної крупи й пішов до Дати.
— Зверніться до них зі словом божим, бо «споконвіку було слово, а слово в бога було, і бог було слово»,— мовив Кандурі своїй братії.
Батько мій був паламар, хлопчиком оддав мене в бурсу. Дещо в голові лишилося — ото й запам’яталися всі ті балачки.
Поки я дійшов до Дати, один піп промовив: «...не самим хлібом живе людина», а другий підпрігся: «Бо більше від їжі життя, а тіло від одягу».
Я розтулив жмені й сказав Даті:
— В інших мішках ще й гречка...
Дата дивився-дивився, як сипалися з моїх жмень крупи, і раптом перемінився на виду, з горла в нього з хрипом вихопилося повітря, і він затулив долонею обличчя.
Попи один за одним бурмотіли з євангелія.
А Дастурідзе, не одриваючись од своєї щілини, хоч і бачив, як я роздивлявся пальці Кандурі, але розібрати не міг, чи зняв я персні. Коли я розтулив перед Датою жмені з крупами, Дастурідзе за своєю шакалячою звичкою подумав, що показую персні; душа його не витримала, він улетів до марані, ткнувся носом у мої долоні й заверещав:
— Що це... що це таке? Персні? Де персні? Де персні?
— Там, де були.
— Не руш! — прошепотів йому Дата.— На мішках з оцим добром лежить ваш верховода, Косто!
У Дастурідзе — очі на лоба, в крупи вп’явся й здивовано мовив:
— Він же кашу любив... Я ж казав, Кашкою його звали! — Дастурідзе сплеснув був долонями, та враз затулив обличчя — злякався, коли б знов не зацідили йому в пику.
Попи все читали свою проповідь, а Табісонашвілі й досі уважно слухав їх, похнюпивши голову.
Дата підійшов до каміна. Ми з Костою стали неподалік. Дата сів за столик і рукояткою маузера вдарив по ньому:
— Сідайте!
Обидва священики тихо опустилися, мов підтяті.
— Табісонашвілі, а йди сюди!
Охоронник Кандурі наблизився до нього.
— Що велів він тобі сказати, коли посилав згвалтувати коханку Шалібашвілі?
Кандурі зиркнув на Дату, обличчя в нього взялося синюватими плямами. Табісонашвілі розказав усе, як було.
— А чому звернули саме на Дату Туташхіа?
Я ще рота не затулив, як Дастурідзе налетів на Кандурі і вп’явся в персні... Почалася борня, то один дужав, то другий... А піп, котрий статечніший, схопився й замурмотів:
— «Глядіть, остерігайтеся всякої зажерливості,— бо життя чоловіка не залежить від достатку маєтку його...»
Кандурі нарешті випручав руки, джигонув Дастурідзе в щелепу й стусаном одкинув, як кошеня.
— Ану сідай! — закричав я попові.
Він сів, не перестаючи хреститися.
