— Що я тобі велів, Косто? — сказав Дата і обернувся до Кандурі: — Кажи правду, а то вже сьогодні кипітимеш у смолі, та й іще сто років!
— В геєну... в геєну... в геєну! — закричав серед тиші папуга.
— Якщо ти Туташхіа... твоїм іменем багато зла коїться. Та ти й сам не відстаєш... Народ легко повірить у це, я й назвався твоїм іменем.
— А ще чому?
— Тільки через це.
— Не прикидайся, Кандурі, скажи, хто звелів тобі назвати моє ім’я!
— Ніхто не велів!
Три, а може, чотири кулі просвистіли одна за одною. Запахло смаленою шерстю від прострілених кулями шкур.
Кандурі обмацав груди, живіт, голову — чи все ціле?
— Один з помічників екзарха!.. А хто йому звелів, хоч убий — не знаю! Справді, не знаю!
— Не знаєш, кажеш?
— Богом присягаюся!
— Ану встань!
Кандурі підвівся.
— Іди до тоне!
Кандурі ледве ноги тяг. Попи заохкали й почали хреститися...
Кандурі дійшов до тоне.
— Стань спиною до мене!
Він повернувся.
— Ім’я і де служить?
— Я ж кажу, не знаю, правда, не знаю...
Я прицілився. Не прицілився, звичайно, а вдав, що цілюся, й вистрілив.
— Не згадав?
— Я ж сказав... Не знаю, хто йому звелів!..
Я ще кілька разів вистрілив, і вийшло так, як ми й розраховували: Кандурі схопився за горло й плюхнувся в тоне.
Убивати його ми й не збиралися, його навіть не шкрябнуло, але ми знали, що хитрун неодмінно прикинеться мертвим і впаде в тоне.
Стало так тихо, що було чути, як бурчить у кишках у Табісонашвілі. Попи не ворушилися, а в Табісонашвілі щелепа так одвисла, що в його пельці могла вміститися квочка з курчатами...
Дастурідзе метнувся до Кандурі, видно, хотів стягти з нього персні, та не встиг він добігти до тоне, як Дата закричав:
— Стріляй у нього, шпурнемо і його туди!
Я вистрілив. Дастурідзе рвонувся назад і вмить опинився там, звідки метнувся до Кандурі.
Угамувалася сімейка.
Дата дістав з каміна євангеліє, погортав його й подав священикові, котрий був товщий:
— Читай голосно! Від Луки одинадцять, п’ятдесят два, і передай йому,— Дата кивнув на другого священика,— нехай і він прочитає — та голосніше й виразніше!
Священик одкашлявся раз, удруге, книга тремтіла в його руках:
— «Горе вам, законникам, бо взяли ви ключа розуміння: самі не ввійшли і тим, хто хотів увійти, боронили!»
Другий священик повторив ці слова.
Дата згорнув євангеліє і поклав знову на камін.
— Схоронимо упокоєного в Христі раба божого! — мовив Дата.
А ось про це ми не домовлялися, і тепер я вже не знав, що він збирається робити.
— Одкиньте шкури отуди! — наказав Дата попам.
Вони підійшли й поодкидали.
Крупів виявилося дванадцять мішків.
— Несіть мішки й засипайте небіжчика!
Попи, крекчучи й спотикаючись, ледве дотягли один мішок до тоне. Я розпоров його, і попи, наледве піднявши мішок, висипали його на Кандурі.
То була гречка.
— Усі мішки висипайте. І рухайтеся жвавіше! Сили вам не позичати! Швидше повертайтеся!
На восьмому мішку Дастурідзе підхопився-таки і вскочив у тоне. Крупи захрущали, як рінь, і ще затріщали, а тоді Дастурідзе заревів, як бузівок, якого ведуть до різниці:
— Немає їх... Немає перснів! Діамант завбільшки як абрикосовий камінчик!.. Діамант завбільшки як камінчик сливи... А казав, що великий діамант намісникові, а меншин екзархові!.. Собі, падлюка, позабирав... Сам носив... Ви ж бачили, були персні на пальцях. Немає їх! Де вони? Хто взяв? Діамант завбільшки як абрикосовий камінчик... як слива...
Попи кректали, пиряючи мішки, висипали їх у тоне. А звідти долинали слова Дастурідзе: «завбільшки як абрикосовий камінчик...», «як камінчик сливи...»
Кандурі,— ще до того, як упав у тоне,— мабуть, постягував персні з пальців і засунув їх кудись глибше. Він же розумів, що Дастурідзе кинеться за ним.
Попи висипали останній мішок.
А ми за двері і — в Квішхеті.
Ніде правди діти, якби не Дата, я діамантики прихопив би. «Той, хто вкрав у злодія,— щасливий»,— не ми це вигадали.
У списку в Зарандіа, як я вже казав, на одному з перших місць стояло прізвище Хаджі-Сеїда. Зарандіа запевняв, що скарбником панісламістів є саме Хаджі-Сеїд, але документованого доказу в нього не було, як і взагалі не було будь-яких переконливих доказів. Зарандіа почав з того, що вирішив придивитися до Іскандера-ефенді Юнус-огли. Скажу, що і мені, й моїм помічникам саме Іскандер-ефенді здавався найбільш підозрілою особою. І саме його вирішив використати Зарандіа, щоб проникнути в таємницю діяльності Хаджі-Сеїда. Треба було зблизитися з Іскандером-ефенді й завербувати його. Зарандіа довго стежив за ним, дістав потрібні відомості й одного прегарного дня сів до його столика в чайній.
— Добрий день, Іскандер-ефенді! Не пам’ятаєте мене?
Той пильно вглядівся в прибулого й відповів:
— Здається, ви служите провізором в аптеці Оттена... В аптеці Оттена на Сололацькій вулиці, так? Я не помиляюся, вибачайте? Десь я вас зустрічав, але чим ви займаєтеся, напевно не знаю.
Зарандіа подав свою візитну картку.
— Тут, правда, не сказано, що я ще й керівник політичної розвідки.
Ледь помітна усмішка блукала на обличчі в отуреченого грузина, поки він розглядав візитну картку.
