— Великі гріхи твої, Дато,— правила своєї матушка Єфимія,— великі, і немає ліку їм. Хочу зрозуміти, з якого боку підкрався до тебе сатана, якою стежкою йшов, крізь яку щілину проліз у твою душу. І як зумів вигнати з тебе добро і благодать... Скажи мені, навіщо ти все це робиш?!
— Хіба не зрозуміло? — спитав Дата Туташхіа і обвів очима всіх, хто сидів у кімнаті.
— Зовсім не зрозуміло! — відповіла матушка Єфимія.
— І вам не зрозуміло, тату? — спитав Дата Магалі по якійсь хвилині.
Магалі Зарандіа хотів був промовчати, але, побачивши, що мовчанка затягується, проказав неголосно:
— Та я знаю, тільки...
— Що знаєш? — обернулася до нього ігуменя.
— Чому він це робить...
— Чому?
— Немає сили не робити, ось чому.
— Зовсім ні до чого ці твої слова! Немає сили інакше робити — це ще не причина. А я запитую про мету... Власне... я хотіла б знати, чому він інакше не може.
— А чому, скажи мені, матушко, церква проповідує: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво, шануй свого батька та матір»? — спитав Магалі Зарандіа, а я швиденько так:
— Від Марка, десять, дев’ятнадцять.
— Заради несхитності моралі, заради звеличення любові, заради вибавлення зачатків зла в людині,— відповіла Єфимія.
— А навіщо це потрібно? — спитав Дата Туташхіа.
— Хто злий — той народові своєму ворог, він винищує і розбещує свій народ. А добрий — це сила, яка народ об’єднує і пособляє його величі, він захисник народу. Від злого не чекай любові ні до народу, ні до рідної землі. Серце його пожадливе, а дух себелюбний. А той, хто високий духом, має за свій обов’язок діяти на благо вітчизни, народу й ближнього свого, а настане час, він і життя своє принесе на цей вівтар. Ось навіщо потрібні заповіти нашої церкви! — мовила ігуменя Єфимія.
— Виходить, матушко, відданість вітчизні й самозречення — доля самих лише благородних людей,— сказав Магалі Зарандіа.— Але ж у бою гинуть і погані люди?!
— Їх женуть — вони й гинуть. Один суду боїться, інший — кулі в спину,— відповіла на те Єфимія і підняла руку. Я не встигла вдуматися ні в запитання Магалі, ні у відповідь ігумені й сказала перше, що спало на думку:
— «Бо багато покликаних, та вибраних мало!» Від Луки, чотирнадцять, двадцять чотири.
— Суворо судите, матушко! Той теж син своєї землі, кого покликала вона виконати свій обов’язок, і він пішов, і загинув за неї. Отак би краще сказати! — заперечив Магалі Зарандіа.
— Народ і вітчизна! — мовив Дата Туташхіа і обернувся до Тамар Зарандіа: — А як ви, мамо, нас учили?
— Перш ніж зробити щось або сказати, подумай спочатку, чи буде діло твоє або слово корисне народові, вітчизні, ближньому твоєму.— Тамар говорила повільно, ніби для себе.— Так учила я вас, діти мої. І батько наш учив вас цьому. І всі батьки й діди нашого роду вчили так своїх дітей.
— Ось вам і причина, й мета! — закінчив Магалі Зарандіа жінчину думку.
— Іншої причини й іншої мети у мене не було в житті,— сказав Дата Туташхіа.— Лише проповідями нічого не зробиш. Самі бачите — спаскудився народ. Сила потрібна. «Страх породжує любов», страх! У боротьбі із злом самим добром не обійдешся...
— «Краще для вас, щоб один чоловік прийняв смерть за людей, аніж щоб увесь народ мав загинути». Від Іоанна, одинадцять, п’ятдесят,— мовила я сама до себе, але ігуменя Єфимія почула мене й сказала:
— «Він демона має і несамовитий!» — сказала ігуменя, і слова її, як мені здалося, були звернені і до мене, і до Дати Туташхіа.
— Від Іоанна, десять, двадцять,— промовила я, вже читаючи по її обличчю, що назавтра я приречена голодувати, якщо тільки моя наставниця не вигадає для покарання чогось гіршого...
— Ну, а тепер ось що...— Магалі Зарандіа дивився вже тільки на свого Дату: — Я не думаю, щоб усе на світі було так, як говорила матушка Єфимія. Але один сумнів вона заронила в мою душу. Ти хочеш викорчовувати зло, так? А від того, що ти робиш, серед людей помножується зло, і одержуєш ти плоди зовсім не ті, яких чекаєш... Чи розумієш, що я кажу? Де було одне зло — постало п’ятеро, іще менше совісті стало в людей. Усе виходить усупереч тому, що ти задумав!..
— Усе перевірено. Іншого шляху немає, та й іншого виходу не знайти.— У Датиній відповіді були і твердість, і навіть затятість.
— Є! — не відступала й ігуменя.
— Де, як і в чому? — запитав Дата.
— У доброчесності, грішна твоя душа, в доброчесності!
— А що воно таке, матушко,— доброчесність? — засміявся Дата.
— Доброчесність?.. Не вдавайся до крайності ні тоді, коли знаходиш, ні тоді, коли оддаєш. Доброчесність лежить посередині між несправедливо нажитим і непристойно змарнованим. Де сила забула про справедливість І мудрість — там доброчесності не шукай. Ти — людина крайнощів, а доброчесність — це поміркованість. Ти мене розумієш? — спитала матушка Єфимія.
— Служити вітчизні, простуючи шляхом поміркованості й доброчесності... І це в нашій країні? Серед наших людей?.. Неможливо!..— вигукнув Дата Туташхіа.
— Тоді перебирайся в країну, де це можливе!
— А де та країна, матушко?!
