— Великі гріхи твої, Дато, і не такий ти, щоб махнув рукою на все, що за спиною, забув і без докорів і турбот дожив ту частину життя, що лишилася. Замучишся, згризе тебе совість, душа покличе гріхи замолити. З доброї волі ти повинен прийняти страждання! — У словах ігумені прозвучав важливий і незрозумілий зміст, який вона вклала в них. Але Дата Туташхіа, здавалося, вловив його, збагнув, він подався вперед, на обличчі в нього — цікавість і бажання знати.— Серед грузинів були люди, котрих життя змусило до насильства, і довелося їм загинути, не замоливши гріхів. Народ забув їх. Були й такі, що покаялися у вчиненому злі і з своєї волі прийняли муки, аби спокутувати провину. Ті люди самі замкнули коло свого життя, і земна їхня доля набула завершеності, вчинене зло вони осяяли ореолом добра і мучеництва, і тепер народ поклоняється їм, як ідолам. Насильство, вчинене навіть заради добра й щастя народу, лиш тоді буде виправдане в очах народу, коли спокутує себе терновим вінком мучеництва.
— Що ж порадите ви мені, матушко Єфиміє? — спитав Дата Туташхіа, посміхаючись лукаво.
Ігуменя розгубилась — я вперше бачила це. Я чекала, що зараз вона почне говорити, як завжди, твердо й прямо, на все маючи відповідь і свою думку, та цього не сталося. Опустивши голову і втупившись у пелену свого плаття, вона почала ледь чутно:
— Ти талановитий, Дато. Навіть дрібні помилки таких людей, як ти, коштують народові дорого, дуже дорого. Талановитість страшніша від бездарності, якщо не оберігає її висока мораль і богобоязливість. У кожному вчинку обдарованої особи люди вбачають приклад для наслідування. Тобі не можна більше залишатися серед мирян — ти повинен постригтися в ченці. Я допоможу тобі, тебе прийме під іншим прізвищем один з монастирів у Росії...
Запала тиша. У Тамар Зарандіа спиці застигли в руках. Вона не могла відвести очей од ігумені, а та сиділа, не підводячи голови. Шалва злякано дивився на Дату — невже він і справді схоронить себе в монастирі? Магалі Зарандіа весело позирав на Дату, наперед знаючи, що побажання ігумені Дата не зможе прийняти. Я улучила хвилинку й глянула на Дату відверто й безстрашно, роздивилася його голубі очі, широкі груди. А сам Дата слухав усе те й похмуро мовчав.
Раптом Єфимія змінилася на виду і, підвівши голову, своїм яструбиним зором уп’ялася в Дату:
— Ти став ворогом народові й країні. Ти й сам це знаєш, але змінювати нічого не хочеш, бо не до вподоби тобі сидіти склавши руки. З природи ти такий — доконче тобі треба діяти, щось та робити. А що? Зараз ти й сам не знаєш і не взнаєш, поки не заглибишся в свою душу, поки лавина нових вражень і знань не проникне в твій розум... Монастир, молитва, роздуми, шукання істини — іншого шляху в тебе немає! — Єфимія підняла руку.
— «І ніхто не вливає вина молодого в старі бурдюки, а то прориває вино молоде бурдюки,— і вино розіллється, і бурдюки пропадуть». Від Луки, п’ять, тридцять сім,— я промовила це чітко, по складах, та й чого мені було тепер боятися, якщо назавтра голод і самотність були забезпечені.
Ігуменя подивилася на мене, і нараз обличчя її висвітлилося усмішкою, та такою ніжною усмішкою, ніби вона дякувала мені за те, що я знайшла слова, які суперечили її думкам, і проказала їх швидко й гарно.
— Я подумаю про це, матушко,— сказав, усміхнувшись, Дата Туташхіа, і більше про монастир не говорили.
Минув рік чи навіть більше, і якось я спитала ігуменю:
— Пострижеться Дата Туташхіа?
— Ніколи!
— Вам потрібен був час, щоб зрозуміти це?
— Я знала це ще тоді.
— Навіщо ж умовляли?
— Так обов’язок велів. Обов’язок перед богом І обов’язок перед Датою! Мені страшно було, що його вб’ють. Мені й тепер страшно! — Єфимія здійняла руку.
— «Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки — син же людський не має ніде й голови прихилити!» Від Луки, дев’ять, п’ятдесят вісім,— сказала я, і Єфимія перехрестилася.
То був єдиний випадок, коли я бачила сльози на суворому обличчі в Єфимії.
— Уже починало сіріти, коли я, засвітивши ліхтаря, пішов провести в монастир ігуменю й пані Саломе,— вступив у розмову Шалва Зарандіа.— Добре пам’ятаю, ось і пані Саломе погодиться зі мною, що цілу ніч після тієї розмови Дату Туташхіа не залишала задума. Буває, крутиться в голові думка, а поки інший не вимовить її просто й виразно, ти на ній своєї уваги не затримуєш. На той час вийшло так, що Дата приходив до нас кілька разів підряд. Я напевне знаю, що важко тоді було Даті, але мені здається: все, що говорили тієї ночі в нашій хаті й ігуменя Єфимія, і наш батько Магалі, призвело до того, що Дата Туташхіа сам пішов у в’язницю. Не можу зараз пригадати точно, через який час по тій розмові, що про неї оце розказала пані Саломе,— тільки пам’ятаю, чимало часу минуло, чималенько,— але відбулася в нашому домі ще одна розмова, і мені знову довелося бути при тому. Зараз пізно, підіть відпочиньте, а завтра вранці я розкажу вам про ту розмову — устигну до того, як вам треба буде йти до поїзда.
