Про всі подробиці історії з прокламацією Спадовського я дізнався лише через багато часу, коли все уже було позаду. А тоді я зрозумів, що в розмові зі мною Зарандіа навмисне дещо поминув. Послідовність розповіді вимагає, щоб пропущене було відновлене саме тепер, а не пізніше, і безвідносно до того, коли я про нього дізнався. Кулагін одержав прокламацію Спадовського поштою, годин за дві до приїзду Сахнова і де Лам’є. Він прочитав її, звісна річ, страшенно обурився й відразу ж віддав Сахнову, відповідно прокоментувавши. Сахнов прочитав і, звичайно, знайшов з Кулагіним спільну мову з приводу того, що боротьба з бунтівниками ведеться на Закавказзі мляво й безладно. Полковник сховав прокламацію в кишеню мундира. А тим часом і вечеря скінчилася. Причину гнівних поглядів Сахнова я вгадав хоч і приблизно, але все ж правильно — у спідній кишені його мундира лежав бубновий туз. Після мене невдовзі розійшлися й гості. Сахнов, запропонувавши Жаннет вечірню прогулянку пішки,— ніч і справді була чудова,— провів її до свого готелю. Вона відмовлялася прийняти запрошення полковника піднятися до нього аж до тих пір, поки він не пригрозив їй самогубством. Тоді жінка почала неквапливий і правильно організований відступ і, промовивши: «Серигійку, я боюс за тебе. Ти такий... як племінний жеребчик... гаряченьки... гаряченьки...»,— зайшла, нарешті, в полковників номер.
Про перипетії тієї ночі мадемуазель де Лам’є розповіла Зарандіа з пікантними подробицями. Коли ванна була готова, Сахнов запропонував їй увійти першою. «Спочатку ви,— опиралася вона,— а коли повернетесь і вже будете в постелі, у ванну піду я. Люблю, коли мужчина чекає на мене в постелі, уявляючи, яка я зараз у ванні».
— A la guerre comme à la guerre![37] — бадьоро згодився Сахнов і пішов приймати ванну.
Це, мабуть, не потребує коментаря.
Мадемуазель Жаннет де Лам’є витягла з кишені полковникового мундира прокламацію Спадовського, розгорнула її на світлі й клацнула портативним апаратом. Через п’ять хвилин і апарат, і прокламація були на своїх місцях.
Цієї палкої ночі мадемуазель знайшла хвилинку, аби шепнути Сахнову, що чотирнадцятого числа вранці має бути в Поті, а потім у невідкладних справах їй доведеться їхати в Одесу.
— Чудовий збіг! — вигукнув Сахнов, і на другий день його ад’ютант на заміну двох квитків на потійський поїзд узяв три: два — до Кутаїсі, один — до Поті.
О п’ятій годині ранку мадемуазель де Лам’є відчинила двері своєї опочивальні. Там зустрів її, напівлежачи на тахті, Мушні Зарандіа. Вона мало не зойкнула, але Зарандіа приклав пальця до губів:
— Зарандіа,— представився він.— Ваш шеф і тут, і за межами Російської імперії! У мене мало часу. Давайте одразу про справу.
Зарандіа досить докладно розповів мені про ту нічну зустріч, але й тут випустив одну дрібничку: він змусив мадемуазель проявити зняту пластинку, покласти її сохнути і лиш по тому почав «одразу про справу». Розмова з нею, доручення на найближчий час, які він висловив усно, інструкції, підписання документів — на все це згаяв дві години. Виходячи, Зарандіа нагадав господині дому, що о дванадцятій годині ночі в неї очна ставка з поручиком Старіним-Ковальським, а потім потійський поїзд надовго, а може, й назовсім повезе її, австро-угорську шпигунку, котра уникла покарання (бо цього вимагала державна необхідність), з Тифліса.
Було ще не пізно. Ще можна було, та й треба, виправити все, бо події могли набрати дуже грізного характеру. Не говоритиму про свої почуття — це недоречно,— я знав, що все станеться саме так, і все ж таки промовчав.
Коли Зарандіа закінчив свою розповідь, я сказав йому, що командуючий гарнізоном виявив бажання бути присутнім під час очної ставки мадемуазель де Лам’є і Старіна-Ковальського, котрий ще перебуває в чині поручика.
— Сумнівається? — спитав Зарандіа.
— Очевидно.
— Проведемо в одинадцятій квартирі, там зручніше.
— Гаразд.
Одинадцятою квартирою називалася одна з наших приміських таємних резиденцій.
За п’ять хвилин до дванадцятої всі були на місці. Старін-Ковальський і мадемуазель Жаннет де Лам’є опинилися за столом одне проти одного. За столом сиділи також Зарандіа, його заступник Шитовцев і окружний військовий прокурор Звягін. Воєначальник, полковник Глєбич і я розмістилися в кріслах трохи осторонь. У кімнаті було двоє дверей, біля кожних з них вартові стояли.
Очна ставка почалася із звичайних формальностей, і через півгодини полковник підвівся:
— Усе ясно! Проведіть мене!
Я і полковник Глєбич спустилися з ним униз.
— Справи не слід розголошувати, її треба завершити якомога респектабельніше,— сказав він, прощаючись з нами, сів і подався в Тифліс.
Підписали протокол. Жаннет де Лам’є поїхала в місто своєю бричкою. Зібралися йти Зарандіа, Шитовцев і я. Підвівся й полковник Глєбич і спитав Старіна-Ковальського, що стояв уже без погонів:
— Ви знаєте, чого вимагає гідність російського офіцера... в таких випадках?
Старін-Ковальський узяв ручку й написав: «Життя давно вже не варте ламаного гроша. Старін-Ковальський».
