Нарешті настав день, коли в моїй свідомості не лишилося жодного аргументу проти відставки, і я вже не зволікав. Ранньої весни тисяча дев’ятсот четвертого року я подав міністрові рапорт про відставку і, чекаючи на відповідь, причаївся, як сич. Логіка обставин вела до того, що моє прохання неодмінно буде задоволене, і ось чому: великий князь з неприхованим роздратуванням спитав міністра внутрішніх справ, як могли так легко поступитися його хрещеником! Міністр відповів, що іншого виходу не було, але що ворогам хрещеника великого князя він віддасть належне. Моя відставка давала міністрові можливість цю обіцянку виконати: великому князеві треба було доповісти, що вернути його хрещеника не можна, зате граф Сегеді — ось вона, виконана обіцянка,— подав у відставку.
Але й тепер не знайшов я спокою. До попередніх моїх турбот долучилися нові: відпустять чи ні? Охоче чи шкодуючи? Гідно чи викинуть, як недогризок яблука? В моєму віці треба було керуватися життєвим досвідом і нажитою мудрістю, проте душу мою — не потаю — пойняв неспокій. Кожен знає: коли серце твоє крає журба, то нестерпно хочеться поділитися своїм горем — знайти розумного, проникливого співрозмовника, який розуміється на твоїй справі, сповнений доброзичливості. У своєму колі я не зміг би знайти такого співрозмовника, окрім хіба що Зарандіа, а сам бог знає, який хробак гриз мене, як мучила жага, розмови про цей мій смуток! Досить було мені лишитися самому, як думки мої опадали мене, і я марно рився в пам’яті, шукаючи того, з ким міг би поговорити про сумніви, що обсідали мене. І якось переді мною спливла постать Сандро Карідзе. Я прогнав цю ману: хіба можна ділитися своїми душевними знегодами з такою далекою мені людиною,— але одразу ж подумав, що з таким чоловіком, яким уявлявся мені Сандро Карідзе, я з превеликим задоволенням провів би вечір або й два. Минуло зовсім небагато часу, і його постать знов постала в моїй свідомості, і знов я відкинув думку про зустріч з ним, а проте мимоволі дедалі настійливіше почав пригадувати, де ж зараз ті люди, що оточували колись Дату Туташхіа й Нано. Я згадував кожного з них, але жоден не потрібен був моїм незгодам, і все ж таки — несподівано для самого себе — я викликав раптом свого помічника й звелів йому з’ясувати, де перебуває зараз Сандро Карідзе. Помічник уже виходив, коли я його кликнув і загадав принести також і досьє Карідзе.
Через годину я дізнався, що Сандро Карідзе, один з найосвіченіших людей свого народу й часу, залишив житейську суєту і постригся в ченці в Шиомгвімський монастир. Там він не був обтяжений ніякими обов’язками. Навпаки, до нього було, приставлено послушника, який був йому за особистого секретаря і вів господарство. Сандро Карідзе дозволено було взяти в монастир велику бібліотеку, і він багато читав і писав. Про що писав? І це було відомо: то були не теологічні трактати, а праці, що мали соціальне, моральне й політичне спрямування. Ось назви тих праць: «Людина та її призначення», «Історія і моральність», «Особа, народ, людство», «Громадянин і держава», «Політичні діячі й народи» та інші. В досьє були й висновки нашого агента: «Писання пана Карідзе підривають християнську віру й спрямовані проти престолу». В цьому була своя іронія, бо те саме досьє стверджувало, що життя своє Сандро Карідзе почав крайнім монархістом. Що вдієш, і тут те саме чудо сталося: mutantur tempora, et nos mutamur in illis[39].
Уже ці відомості були надзвичайно важливі для мене, та коли я ознайомився з усіма матеріалами, які були в досьє Сандро Карідзе,— мені дух перехопило. Зіставивши кілька агентурних донесень, я з’ясував: у Карідзе чотири рази побував чоловік, зовнішність якого, його манери, мегрельська вимова та ще деякі прикмети свідчили про те, що Сандро Карідзе відвідував добродій Дата Туташхіа... або лан Мушні Зарандіа!..
