— З погляду тієї позиції, з якої ми повинні виходити і в усіх випадках виходимо, наші дії щодо Сахнова я вважаю за доцільні й правомірні,— впевнено мовив Зарандіа і ще впевненіше вів далі: — Віддавати до його рук кермо влади, важливе в державі, це небезпечно! «Убога душа!» — це ви про нього сказали, і цю вашу думку я поділяю й ладен захищати. Єдиний аргумент, графе, який ви могли б сприйняти як заперечення, це заперечення проти способу наших дій, які могли бути інші — загальновживані й узаконені. Це так, та як і що ми мали робити, до чого вдатися, аби мати бажаний результат,— жоден з вас не відповість на це запитання й не може відповісти. Чому? Тому що інших шляхів просто не існувало — ось чому. Я говорю, звісна річ, про реальні й правильні шляхи, а не про ті сумнівні й ненадійні напівзаходи, що здатні були тільки зміцнити становище Сахнова, не наше. Те, що ми зробили, передусім потрібне було державі, графе, а вже потім мені й вам.
— Нашою зброєю були провокація, зрадництво, мерзота, пане Зарандіа!..— Мене обірвав сміх Зарандіа, веселий і вільний.— Чому ви смієтеся? Хіба це не правда?
— Чому ж ні, ваша ясновельможність, істину ви кажете, істину, але... вибачте мені великодушно, ви пересіли в інше крісло й говорите звідти! З погляду абстрактної моральності все, що ви говорите,— істина! Але я недарма спитав вас, якої відповіді ви чекаєте від мене — загальної чи конкретної, що стосується лише Сахнова? Quod licet Jovi, non licet bovi[38]. Не порушуючи норм загальнолюдської справедливості й моральності, в наш час не можна зберегти благоденство держави. Це виключено. Та коли більшість людей перестане дотримуватися норм справедливості й моральності — кінець не тільки державі, а самому життю. Підступність І зло — ось та зброя імперії в цьому випадку, з допомогою якої вона повинна змусити суспільство дотримуватися норм справедливості й добра. Зверніть увагу, графе, я кажу:
— Це макіавеллізм, пане Зарандіа!
— Справді, макіавеллізм! Він був мудрий і добрий, той чоловік, а мають його за негідника лише тому, що він прямо сказав цілому світові те, що інші роблять під личиною добра, порушуючи всі норми й принципи. Те, що ви сказали,— провокація, зрадництво, мерзота, які ми використали проти Сахнова, випливали з інтересів держави!
— Отже, і ви вважаєте державу злим началом?
— Імперію! Але людство невтомно трудиться над тим, щоб зробити державу справжнім джерелом добра.
— Виявляється, у вас І в друзів вашого двоюрідного брата — однакові погляди, Мушні!
— З тією лише відмінністю, ваша ясновельможність, що, коли б їхня воля, вони сьогодні ж знищили б імперію. А я визнаю за краще чекати.
Розмова обірвалась. Уперше і на власні очі побачив я, з якою наростаючою силою розгортається всесвітньо-історичний дух зруйнування держави. Я стояв у центрі подій і знав, що в цілому світі безмежно зросла кількість людей, які панацеєю від усіх суспільних суперечностей вважають руйнування. Не рецепти Прудона й Бакуніна, які закликають скасувати сам інститут держави, а зруйнування імперії з метою створення зовсім нової держави. Цей дух охопив усі верстви суспільства і змушував рахуватися з собою. Що чекало на нас? Може, ми стоїмо на порозі того періоду, коли з’явиться нараз якийсь пройдисвіт і скаже: я царевич Дмитрій,— і російська земля буде охоплена заворушеннями й повстаннями? Або новий Омелян Пугачов оголосить: я воскреслий Петро III, принц Гольштейнський,— і мільйонні стовпища з косами, вилами й довбнями рушать на гармати? Або виникне щось зовсім нове, досі не знане, чого країна ніколи не переживала? Коли будь-яка імперія, зокрема й наша, стала активною основою зла, значить, я — її покірний і вірний слуга — віддавав свої знання, досвід, енергію і здібності тому, щоб це зло здійснилося. А разом з тим більшість політичних в’язнів, котрі проходили через мої руки, були чесні, щирі й благородні люди. Саме вони намагалися зруйнувати імперію, а не набрід якийсь, не покидьки!
Де місце благородної людини за таких обставин, де місце вірного сина своєї батьківщини? З якої концепції виходити? Яку моральну позицію зайняти, нехай навіть абстрактну?
Дні минали за днями, один місяць зміняв другий, а я, як набридливий мотив, повторював самому собі всілякі доводи й міркування, вичитані, почуті або взяті з власного досвіду. Якось, дрімаючи під бритвою цирульника, я подумав, що найкраще було б подати у відставку й спостерігати події збоку. Поступово я почав розуміти, що, лиш відійшовши від справ, зможу мати справедливі переконання й гідне місце в житті. Ця думка застрягла в моїй свідомості, як той вухналь, і кожен доказ на користь відставки молотом бив по цій думці.
