— Гаразд, повторю,— всміхнувся кривий.— Ти давно спостерігаєш за людьми, судиш, що в них добре, що погане, бачиш, які вони є. Бачиш, що негожа людина, і тому махнув на неї рукою, а в народі й зовсім розчарувався. Але, пробач мені, найголовнішого ти ще не збагнув. Людина як окрема особистість майже завжди неправа. А народ, нація — праві завжди. Треба пізнати народ, і тоді неодмінно ти його полюбиш. І на окрему людину поглянеш тоді іншими очима. Людина гідна не зневаги, а співчуття, бо вона жалюгідна. Тобі треба побачити народ і пожити серед нього, щоб полюбити людину.
— Тоді я краще піду на базар, на базарі народу завжди багато.
— Базар — місце боротьби й конкуренції. На базарі люди протиставлені одне одному. Базар роз’єднує людей. А місце, куди ти йдеш, об’єднує навіть учорашніх ворогів. Усе тамтешнє життя — це боротьба людей, стиснутих в один кулак проти насильства й несправедливості. Там ти побачиш, що означає слово «народ»!..— Кривий раптом знітився. Може, йому стало соромно менторського тону, до якого він мимоволі вдався у розмові з Датою Туташхіа.
Якийсь час панувала тиша.
— Чого тільки мені не доводилося чути,— озвався Дата.— Не лишилося, певно, доводу, який би оминули, вмовляючи мене добровільно сісти у в’язницю. Але те, що ти оце сказав, цього не говорив ніхто й ніколи. Може, ти мені й говорив це колись, давним-давно, та я забув. Ну що ж, добродію! Долучу твою думку до сказаного мені раніше й піду куди йшов! — жартівливим тоном мовив Дата Туташхіа, витяг з кишені револьвера й віддав кривому. З другої кишені — жменю патронів. Брязкаючи ними, висипав йому на долоню. Перевівши погляд на гімназиста, довго ніби вивчав його, а потім сказав: — Може, вам пощастить довести до кінця те, про що ми мріяли... Ходімо, брате Роберте, нам по дорозі.
Дата потис їм обом руки, і ми знову вийшли на проспект.
— Куди ви йдете, дядьку Прокопе? — спитав я.
— У жандармське управління. Воно, здається, там, на горі, неподалік від Мтацмінди? — сказав Дата Туташхіа і перейшов на другий бік проспекту.
Якщо нагору, то до жандармського управління йти було хвилин десять. За цей час ні один з нас не промовив жодного слова. Дата йшов попереду, я біг за ним, як лошатко за кобилою. І добіг так до самого кінця. Коло під’їзду він обернувся, мовив жартома:
— Ну, прощай! Я пішов! Будь щасливий!
Він не подав мені руки, і я лишився на вулиці, стежачи за ним через парадні двері. Він щось сказав вартовому, що стояв біля входу,— слів я не розчув.
Не минуло й трьох хвилин, як зверху спустився той великий чин, якого мені показали перед від’їздом у Самтредіа, сказавши, що вони з Датою схожі, як дві краплі води.
Той чоловік узяв Дату під руку, і вони пішли разом.
Вони були й справді дивовижно схожі.
Відтоді я Дати Туташхіа не стрічав.
Я увійшов у ті самі двері, піднявся до свого начальника й хотів був відрапортувати, але він і не слухав — іди відпочивай і приходь завтра на десяту годину ранку.
Коли я лишився сам, враження того дня навалилися на мене всім своїм тягарем. Хіба можна було назвати це відпочинком? Уранці я прийшов на призначену годину.
Але й тепер начальник не дав мені говорити. Когось він викликав, щось комусь доручав і повів мене в інший відділ, сказавши по дорозі, що зараз нас прийме Зарандіа, і я повинен йому про все доповісти.
Прізвище Зарандіа, звичайно, було відоме мені, але на обличчя його я не знав. Начальника, якого мені показали перед від’їздом у Самтредіа, я зустрічав і раніше, але й гадки не мав, що він і є Зарандіа. Коли я увійшов до нього в кабінет і побачив його в кріслі за письмовим столом, я вперше об’єднав тепер зовнішність та ім’я Зарандіа, які назавжди закарбувалися в моїй пам’яті.
— Прошу вас, сідайте,— сказав він.
Я сів. Сів і мій начальник.
— Ви вільні! — сказав йому Зарандіа, і він вийшов, підібгавши хвоста.
Зарандіа змусив мене розказати все, з усіма подробицями, від першої до останньої хвилини, які я провів з Туташхіа. Потім розпитав про мою сім’ю, про наш рід та всіх предків і поцікавився, як я потрапив у жандармерію. Коли з’ясувалося, що привело мене сюди не покликання, а бажання ухилитися од військової служби, він спитав мене, чи я бажаю залишити жандармерію. Звісна річ, я відповів, що хочу. «Що ж ти робитимеш?» — спитав він. Я сказав, що хочу продовжити навчання, вступити до Московського університету. Ця ідея йому дуже сподобалася, він похвалив мене і відпустив, звелівши назавтра привести батька.
Неважко було здогадатись, що він хоче здихатися мене, а мені дуже хотілося вирватися з жандармерії. Зарандіа й скористався цим.
Через три дні я був вільний.
А ще через тиждень поїзд мчав мене в Москву.
Тепер я мав удосталь часу, щоб гарненько обміркувати свою службу в жандармерії протягом семи місяців і двадцяти трьох днів.
У вас більше немає запитань? Тоді на все добре!
