— У нас нічого підіслати, на підлогу не можемо лягти, так що потісни там людей на нарах,— мовив Хома.
— Одну хвилиночку, добродію... ось вам софа, і постіль принесуть, і білизну, і самовар подадуть...
— Заткни горлянку!— обірвав його Хома.— Двоє місць нагорі! Та швидше!
Староста зрозумів, що жарти його тут недоречні, фіглярством не одбудешся, але карантин і справді був напакований по саме нікуди. Уже вкотре доводилося йому потіснювати й підтискувати людей, і чи знайдеться цього разу така можливість? Але той староста знизив, хоч усе ще бурчав:
— Прошу, добродію, пошукайте місця, знайдете, влаштовуйтесь на здоров’я, а я що?..
У Поктії, як і в нас, теж не було ніяких пожитків. Заклавши руки за спину, він почав швидко вимірювати кроками вузький прохід уздовж нар — сюди й туди, сюди й туди.
Поки ми сварилися з старостою, коло нас тупцяв якийсь хлопець. Підійшовши ближче до Хоми, він зазирнув йому у вічі й зник.
А я тим часом вивчав камеру. На верхніх нарах, прямо над нами, сидів чоловік у підштанках, штани він тримав перед собою, і, лиш добре приглядівшись, я побачив, що він не вошей шукає, а пришиває гудзика. «І як він ото бачить у такій темряві?» — здивувався я сам собі. Поруч нього, підгорнувши ноги й поцокуючи чотками з темного бурштину, сидів і стежив за пришиванням гудзика нестарий чоловік із сивою бородою. Я силкувався згадати, де я його бачив. Я його точно десь стрічав, але зараз було не до давніх знайомих.
Хлопчина, що крутився коло нас і придивлявся до Хоми, знов підійшов і, улучивши хвилинку, пошепки в тому гвалті спитав:
— Ви Хома Комодов?
Хома уважно подивився на хлопця й відповів:
— Еге.
— Ходімо зі мною. Я Шалва Тухарелі.
У старости очі на лоба полізли. Ми переступили через тих, що лежали на підлозі, кваплячись протиснутися до проходу вздовж нар, коли «тараста» нарешті отямився:
— Комодов, кацо! Чого ж ти зразу не сказав?!
Виявляється, політичні зайняли верхні нари біля вікна в правому кутку. Вони лежали вп’ятьох на чотирьох матрацах, лишалося досить багато вільного місця, і ми двоє вмістилися.
У в’язниці, та ще коли революція в розпалі, поговорити було про що! Поки переказали новини, поки обміркували, минула година. А Поктія все міряв прохід між нарами. Сенс і мета його поведінки полягали в тому, щоб староста сам звернув увагу на людину, яка нічого не просить, не займає місця в «залізному ряду», а лиш ходить сюди й туди — швидко й нервово. «Залізний ряд» — це чверть аршина на душу на підлозі. Лежати можна тільки на боці, перевернутися вві сні — значить розбудити сусідів, одразу ж зчиняється сварка й штовханина. Тому вночі перевертався з боку на бік одразу весь «залізний ряд» — за командою старости: всі разом спали і всі разом переверталися, разом знов засинали...
Так оце я говорю про Поктію. Він зробив усе, щоб староста камери визнав його за законного злодія й запропонував місце. Але староста виявився «гниляком», тобто він прекрасно знався на тонкощах в’язничного життя, гра Поктії нічого не варта була для нього, і ніякої уваги він на нього не звернув — нехай, походить, стомиться й спокійнісінько влаштується біля самої параші! Побачивши, що крокування не виправдало себе, Поктія, як І личить бувалому злодієві, спробував був інший спосіб — захопити чуже місце. Своєю жертвою він обрав арештанта, що пришивав гудзика. Формально вибір він зробив правильний: людина сама пришиває собі гудзика до штанів, значить, не злодій, бо в злодія завжди знайдуться у в’язниці лакизи й доглядальники. Та й одягом той чоловік не схожий на «знаменитого»: полиняла гімнастерка, штани, заправлені в стоптані, латка на латці, солдатські чоботи. Зараз він сидів зігнувшись, поринувши в свої думки.
Я був уже внизу. Захотілося розім’ятись. У вузькому проході вздовж нар походжало кілька чоловік, і я приєднався до них. Трохи згодом Поктія зупинився біля своєї жертви й перегородив прохід. Усі зупинились, а я опинився кроків за п’ять від Поктії.
— Ану, дядечку, злазь! — Поктія вимовив це досить твердо й владно, як тільки міг.
«Дядечко» і не зворухнувся, ніби й не чув. Лише сивобородий, що сидів поруч нього, повернув голову, зиркнув на Поктію і знов одвернувся.
Я одразу ж упізнав його — Дата Туташхіа! Та не встиг навіть скрикнути, як «дядечко» носаком свого солдатського чобота Полоснув Поктію в пику. На якусь мить він завмер, зважуючи: досить чи ще раз вдарити,— і вдарив. Поктія хитнувся, з носа заюшила кров.
Дата Туташхіа незворушно перебирав чотки, повільно переводячи очі то на Поктію, то на його екзекутора, то на присутніх.
По столику дзвінко били кісточками доміно.
— На нас капає, не бачиш? — крикнув хтось з тих, що лежали на підлозі, і одсунувся від крапель крові.
— Іди до параші... йди, хлопче, йди!..
Люди розступилися й дали Поктії дорогу. Він пішов до параші, тримаючись рукою за носа.
— Харчо-джан, не можна ж так, ні жалю, ні милості!
Я не знаю, хто крикнув, але кличка та була відома мені: за родом занять торговець квітами, за покликанням — активний мужолож, він час від часу потрапляв до Ортачальської в’язниці.
