— Ха, не твоє собаче діло! — огризнувся Харчо й знов поринув у думки, тихий плин яких перервав візит Поктії.
Він сидів, як Шіва, і взагалі дуже скидався на нього.
Вервечка тих, що походжали, знов зарухалась, і я разом з нею. «То Дата чи ні? Може, мені здалося?» — І, повертаючи наступного разу, я вирішив трохи краще роздивитися на нього.
Поктія стояв над парашею й зупиняв кров, а потім присів біля параші й, закинувши голову, зовсім стих. Ну, може, не зовсім біля неї, а трохи далі, але все-таки сів біля параші, Це означало, що Поктія вже ніколи не зможе претендувати на звання законного злодія. Добре підкований теоретично, він зрозумів тепер: щоб вижити, треба шукати інших шляхів.
Я ще кілька разів пройшов повз сивобородого і, підійшовши до своїх, спитав Андро Чанейшвілі, хто то.
— Дата Туташхіа. Чув про нього?
Я осміхнувся.
Виявляється, Даті дали п’ять років, і він відбував свій строк тут, в Ортачала. Місяць тому, невідомо чому, його перевели в жандармську в’язницю, але не минуло й десяти днів, як він повернувся сюди. Уся в’язниця знала його, і другів у нього було багато.
— Як він тримається? — спитав я.
— Сам по собі.
Довелося розказувати своїм новим друзям, звідки я знаю Дату Туташхіа.
Поктія сидів, нещасний і жалюгідний, раз у раз мацаючи свого носа. Та два стусани, які дісталися йому, були абищиця порівняно з тим, що у в’язниці вважалося досить помірною розправою, і з тим, що доводилося мені спостерігати не раз. Деяким поктіям такі помилки коштували «половини життя». Це так називалося: «Відібрати півжиття».
Розмова про Дату скінчилася. Я знов спустився вниз. Надумав пройтися повз Дату ще якийсь раз, може, впізнає мене. А як ні — сам нагадаю.
— А йди сюди, хлопче! — покликав Харчо Поктію.
Поктія сидів, не підводячи голови,— він і не зрозумів, що кличуть його.
— Іди сюди, кому кажуть!.. Та дайте йому! — наказав Харчо.
Сусіда штовхнув Поктію.
Поктія сидів, наче його прихромили до підлоги, і спідлоба позиркував на Харчо, що сидів на верхніх нарах. Нарешті він підвівся й наблизився до нього, та лише настільки, щоб носак Харчо не дістав його.
— Вилізь і сядь поруч! — дружньо запросив Харчо.
Дуже невпевнено, але все ж таки виліз Поктія.
Дата глянув на його підбиту фізіономію й одвернувся.
Підібгавши одну ногу під себе, а другу звісивши з нар, Поктія не зводив очей зі свого екзекутора.
— Ось що я скажу тобі! — лагідно почав Харчо.— Той, хто тебе всіх оцих премудрощів навчив, забув, мабуть, сказати, що треба робити, коли дядечко відмовиться злізти з нар і поступитися своїм місцем?
Поктія насторожено дивився на нього, але мовчав.
— Отож-то, бачиш! Виходить, не навчив. Тоді я тебе навчу, може, й згодиться.
Харчо зіскочив униз і вчепився за ногу Поктії... Поктія полетів з нар, описав у повітрі дугу над головами тих, що грали в доміно, й бехнув якраз біля параші.
— Вах!— вихопилося в одного з гравців.— Бачили таке?!
— Став! Знайшов час!
— Вах! Справді не бачив?
— Став, став, кажу!
— Та ні... бачив, що було?!
— Будеш ставити чи ні?..
Гравець подивився на краї, потім на свої кісточки й поставив.
Харчо поліз на нари.
— Отож цього він тебе, певно, не навчив,— проказав він, усівшись у тій самій позі.
Нараз сталося те, чого ніхто й не чекав: Дата Туташхіа, трохи відсунувшись до стіни і обіпершись об неї спиною, обома ногами штурхонув Харчо в крижі. Харчо повторив траєкторію Поктії, але гепнувся гузном посеред столика, де грали в доміно. Столик був старенький і від такого удару розтрощився. Намагаючись підвестися й зберегти рівновагу, Харчо попав однією ногою в парашу. Ті, що лежали й сиділи навколо параші, посхоплювались; як, ужалені, і здійнявся такий галас, який рідко коли почуєш навіть у в’язниці.
