— Дуже вже ми сильні, просто страх! — перебив його Класіон.— Сильні!.. Ти помовчав би краще. Така в нас єдність і така величезна сила, що з одним миршавим царем не можемо впоратися. Немає рятунку від нього, гноїть нас у в’язницях, та й усе! Он у них єдність, то єдність,— Класіон кивнув на злодіїв.
— В отих? — спитав Дата.— Їхня єдність на тому стоїть, що кожен хоче вижити й схопити де солодший шматок. Єдність злодіїв — єдність заради власного добра. А єдність заради блага іншого — це вже й розмова інша. Це треба вміти — зробити іншому добро, А в революційному русі багато неумійок, тому і єдність у них невміла, тому й революція ніяк не переможе й досі!
— Надто вже багато ти знаєш, Дато-батоно, я просто дивуюся. Може, підкажеш нам, з якого боку взятися за царизм? — пожартував Класіон Квімсадзе.
Кепкування над собою Дата Туташхіа не любив — я пам’ятав про це з дитинства, і мені стало ніяково. Інші теж відчули, що Класіонова вихватка недоречна. Та й сам Класіон зніяковів, може, більше від того, що його жарт не справив ніякого враження на Дату.
— Багато чи не багато знаю — вчити вас, що з царизмом робити, не беруся, але ось закінчу з цією ніжкою й скажу, що знаю.
— У чому єдність злодіїв — ти знаєш; що таке єдність заради чужого блага — тобі відомо краще від нас; що ти сам по собі, а всі одне за одного чіпляються і тому надавали тобі стусанів під боки — це ти й сам визнаєш!.. А якби став ти на чийсь бік — даремно до тебе не лізли б і ні з сього ні з того не дубасили б...— Класіон раптом затнувся, підкошений важким Датиним поглядом. Проковтнув клубок, що підкотився до горла, й повів далі: — Очевидно, через це ти й пристав до революції? І мені звелиш тією самою доріжкою бігти?
Класіон так зніяковів, що не знав уже, зрештою, що казати.
— Якщо ви безкорисливо піклуєтеся про майбутнє народу і мета ваша — щоб людина стала краща, тоді я давно з вами. Дуже давно,— порушив тишу Дата Туташхіа.
І знову мовчанка.
— Я образив тебе, Дато,— промовив, усміхнувшись, Класіон.— Вибач мені.
— Я зовсім не образився.
— Ні, не міг ти не образитися... Переборщив я.
— Не мучся й не думай про це. Я справді не образився, клянуся честю! — ще раз запевнив Дата.
— Тоді поясни, чому ти не образився? — спитав Класіон.
— Якщо я поясню, ось тоді будеш ображений, Класіоне. Облишмо цю розмову.
Дата розрізав надвоє шоті й, поклавши шматок вареної курки, сиру та двоє яєць, передав усе те Поктії. Класіон лежав на боці й розмірковував, очевидно, над Датиними словами.
— Ось ти кажеш, батоно Класіон, щоб я приєднався до вас,— повернув розмову Дата.— Мабуть, я так і зроблю, але знаєш коли?
— А коли?
— Ти бачив зараз оте безглузде побоїще? Зрозумів, скільки в цьому люді енергії й сили? Час і лад зробили їх нещасними, люди ж довели їх до тваринного стану. І тут, і там теж,— Дата кивнув на вікно.— Як змусити крутитися млинове колесо, я знаю, а як силу й енергію цих людей, що безглуздо марнується, перетворити їм-таки на користь,— цього мені треба навчитися. Навчуся і вже тоді прийду до вас.— Дата помовчав і додав:— Коли хтось з вас знає, як це зробити, до нього прийду і навчатимуся.
— Поки що не знаємо, Дато,— вступив у розмову Хома Комодов.— Якби знали, не допускали б стільки помилок, і тоді революція давно перемогла б... Поки що ми спостерігаємо, нагромаджуємо досвід, вчимося. І навчимося! Але єдність потрібна і в цьому...
— Наш ворог не чекатиме, поки ми навчимося! — похмуро мовив Класіон і зліз із нар.
Розмова пішла про арештантський бунт. Аж ось відчинилися двері, і до камери ввалилося двадцять п’ять щасливців, відпущених у лазню. Слідом за ними на дверях постав Коц, начальник в’язниці, а за ним — хвіст наглядачів. Староста наче вродився біля них, а камера завмерла.
Коц зупинився посеред камери, а по праву та по ліву руку від нього виросло по двоє жандармів. Наглядачі юрмилися за спиною і на дверях. Дивне було не лише ім’я того чоловіка, а й сам він був особою досить примітною. Ніхто з арештантів жодного разу не чув його голосу, і невідомо було, чи взагалі він має дар мови. І цього разу Коц ані слова не мовив. Старший наглядач щось шепнув йому на вухо. Коц кивнув головою.
— Хто тут Поктія? — загорлав старший наглядач.
— Я,— підвівся Поктія.
— Виходь!
Він вийшов. Начальник в’язниці підніс три пальці — три доби карцеру. Начальник корпусу стусаном виштовхнув Поктію в коридор. Старший наглядач знову схилився над вухом у начальника в’язниці. Той знову кивнув.
— Харчо, виходь!
І Харчо — три пальці й штурхан, і випхали в коридор.
— Тепер моя черга... У карцері хоч повітря чистіше,— сказав Дата.
І справді, назвали Туташхіа.
Дата вийшов і став, начальник в’язниці оглядів його з голови до ніг і помахом руки відпустив, а старший наглядач знов нахилився над вухом у начальника в’язниці.
