Тамбії, Дардакові, уявіть собі, навіть Куркалі й Спарапету — цим «отцям» злодіїв, усім: три пальці, штурхан — і в коридор. Список старшого наглядача, видно, був вичерпаний, і Коц особисту взявся до діла. Він пройшов усю камеру з краю до краю, і на ту мить, коли знов опинився біля дверей, ще п’ятнадцять арештантів було випхнуто штурханом у коридор. Чому він відпустив Дату й за якими прикметами відібрав отих півтора десятка арештантів, сказати не можу, але що при тому ніхто ані пари з вуст — це вже напевно. Наприкінці начальник в’язниці, обернувшись до старости, підніс у нього перед носом п’ять пальців і дуже галантно, як гостинний господар дорогого гостя, запросив у коридор.
— Та за віщо ж?! Я й носа з-під нар не витикав... За віщо? — заскиглив «тараста».
Начальник корпусу сам виштовхнув старосту в коридор. Очевидно, Коца образило старостине скигління,— така невдячність, і де при такому люб’язному поводженні.
Двері замкнули.
Карантин тривав ще днів десять, за встановленим порядком його розпустили на двадцять перший день після того, як було прийнято першого арештанта. Нас порозводили в камери.
Поки я чекав відповіді на своє прохання про відставку, а відповідь через певні причини, яких я й досі не з’ясував, не надходила, соціальне напруження в імперії дедалі зростало. Про той час зараз написано багато — і наукових праць, і романів, лишилися й численні свідчення очевидців. Ремінісценції дилетанта навряд чи прислужаться історикам. Тому обмежуся двома зауваженнями, важливими для розуміння мого подальшого викладу, і повернуся безпосередньо до записів.
Усе, що я бачив, пережив і сприйняв протягом свого життя, впевнило мене в тому, що держава — це величезний казан з юшкою, яка кипить на вогні, а громадянин — істота, що присмокталася до того казана. Неминуче настає час, коли треба помішати в казані черпаком або струснути його,— ті, що поприсмоктувалися, відпадають, і,тоді... Мільйони метаються, не тямлячи себе, і кожного крає страх за живіт свій. Деякі спитуються знов присмоктатися до старого казана, дехто шукає нового, а в декого фантазія породжує посудину, якої взагалі ніхто ніколи не бачив... Уся та веремія триває доти, доки хтось не додумається перефарбувати старий казан і назвати його зовсім інакше. Тоді, наче кліщі, громадяни знов присмоктуються до казана, і «світ існує вічно».
З подій дев’ятисотих років я, як посадова особа й людина, віддана престолові, виніс переконання, що народові треба було проявити більше мудрості, а владі великодушності. Під мудрістю я розумію узгодженість протилежних інтересів, а під великодушністю — конституційну монархію.
І ще одне. Мене завжди захоплював сам процес дозрівання й здійснення задумів, що народжувалися в мені. Спочатку — осмислювання обставин, вивчення фактів, формулювання висновків. Потім — визначення потрібних заходів та здійснення їх. Третя стадія — освоєння ситуації, яка щойно склалася, і пристосування до неї. І, нарешті, ретроспективний аналіз причин, що породили саме цей, а не якийсь інший ряд умовиводів. Така ретроспекція, як правило, приводить до відкриття. Моє відкриття полягало в тому, що вже на першому етапі, коли ще тільки вивчалися обставини й факти, я зовсім не взяв до уваги своєї вдачі, що й відіграло, як виявилося згодом, фатальну для мене роль: за тодішнього становища в імперії на дій посаді потрібна була сильніша й суворіша людина. Я зі своїми поглядами, лібералізмом і ваганнями міг принести тронові й державі тільки шкоду. Цю причину я усвідомив уже після того, як подав рапорт про відставку й ще раз переконався, що вчинок зумовлюється насамперед інтуїцією, а вже потім стереотипами й аналізом.
Так ось, я сидів і чекав згоди міністра. Проте на посаді я ще залишався, і треба було виконувати службу. Саме в той період я одержав директиву щодо можливих бунтів у місцях ув’язнення. Вимагалося ретельно вивчити обстановку, настрій ув’язнених і подати письмову відповідь міністерству. То була надзвичайно важка й відповідальна робота, але я взявся за неї сам, сподіваючись, що тим часом одержу згоду на прохання про відставку, а справу завершить мій наступник. Але сталося так, що міністр відповів згодою лише після того, як роботу було завершено й доповідь написано.
Чому революціонери вважали, що в’язничні бунти потрібні? Самі вони на допитах свідчили таке:
«Маніфест сімнадцятого жовтня тисяча дев’ятсот п’ятого року, разом з недоторканністю особи, свободою совісті, слова, зборів і спілок, обіцяв народам Російської імперії також амністію для політв’язнів. Невдовзі з’ясувалося, що за допомогою маніфесту царизм хоче виграти час. Виконувалися лише ті параграфи маніфесту, які були вигідні самому самодержавству. Це всі знають.
Державну думу вихолостили, як і амністію політв’язнів. Багато професіональних політв’язнів усе ще страждали по в’язницях, звідки їх під різними приводами так і не випускали, а після маніфесту ще жорстокіше взялися за арештантів.
