Понад п’ятсот в’язнів, або десять-одинадцять відсотків усього контингенту, становили «обслугу» в’язниці. Адміністрація комплектувала її з малостроковиків або з тих, у кого закінчувався строк. Арештанти цього прошарку працювали в канцелярії, на складах, у пральнях, прибиральниками, асенізаторами. Це був привілейований прошарок, що живився духовними й фізичними недоїдками адміністрації й сподівався на «підвищення» найближчим часом або на скорочення строку. Від цих людей бунт міг чекати лише зради, підступу, віроломства. Траплялися, звісно, й винятки. До обслуги — коли говорити про можливий бунт — слід було віднести відкритих монархістів і вірнопідданих, теж сотень п’ять або шість. Ці охоче перестріляли б бунтівників, якби одержали рушниці або патрони. Стільки ж набралося б в’язнів, яким до закінчення строку лишалося від двох до шести місяців і які, боячись одержати новий строк за співчуття, дуже легко могли піти проти бунту. Отже, на добру третину арештантів бунтівники не тільки не могли розраховувати, а ще треба було подумати, як їх знешкодити. Така третина є завжди в кожній в’язниці. Без неї жодна в’язнична адміністрація не могла б виконати свого призначення.
Тепер про так звану «шушваль». До цього прошарку входило близько трьохсот розтратників і дрібних та середніх чиновників, що вчинили різні неполітичні злочини. Вони цілий день тільки те й робили, що тішилися солодкими спогадами, як одному з них таємний радник Тратататаковський сказав: добродію, поводьтеся пристойно,— або як генерал Тралялякович упустив пенсне і як хутко підняв його й подав йому ад’ютант. До в’язниці духовною поживою цього прошарку було плазування перед привілейованими людьми, і тепер кожен з них сподівався, що після звільнення він усе ж таки досягне того, що до арешту було лиш його мрією. У в’язниці їх називали лисами, і ніхто не мав сумніву, що, коли почнеться бунт, вони порозбігаються в свої нори. До шушвалі відносилися ще сімсот-вісімсот арештантів: один хлюпнув невірній дружині в обличчя сірчаної кислоти; другий ударив сусіда киркою за те, що його свиня залізла до нього в город; третій згвалтував малолітню; один навіть зарубав сокирою свою бабусю — здобич становила сім карбованців сорок копійок. Та більшість цього прошарку все-таки були дрібні злодюжки, так звані «припряжні». Чомусь усі разом перераховані типи називалися «шушваллю». До непридатних для бунту можна було віднести й близько трьохсот хворих та симулянтів, а також із сотню іноземців. Тому ще тисяч півтори чоловік треба було скинути з рахунку як інертне, пасивне, в кращому разі нейтральне бидло.
На той час в Ортачальській в’язниці було до тисячі законних злодіїв і «шушвалі».
Каста злодіїв у тодішніх в’язницях вважалася панівним прошарком. Я кажу — каста, бо вони мали свої, неписані, але точно встановлені закони, моральний кодекс і судову процедуру. Вони вважали себе «господарями в’язниці». В основі цієї претензії було одне досить переконливе міркування: «Моє життя — відсиджування у в’язниці, тимчасове звільнення й знову в’язниця. В’язниця — мій дім. А ти потрапив сюди випадково, тимчасово і, отже,— гість!» Ця, так би мовити, магічна думка дістала цілковите практичне втілення, бо той, хто потрапляв у в’язницю вперше, розгублювався і був геть безпорадний, а злодій завдяки традиції й набутому особистому досвідові був озброєний незвичайною чіпкістю, життєздатністю й цілим арсеналом всіляких прийомів пристосування до обставин. Тут слід зауважити: для законного злодія будь-яке співробітництво з адміністрацією або з її представником на той час було виключене, так само як і будь-який зв’язок з політикою. Злодій — аполітичний, космополітичний елемент. Його діло: красти — байдуже, де і в кого. Його обов’язок — неухильно дотримуватися законів і морального кодексу касти, завжди, за всіх обставин і скрізь! Щоправда, піднесення революційного руху в Російській імперії, а в зв’язку з цим збільшення кількості політв’язнів трохи обмежили права злодіїв, але вони й за цих умов виявили неабияку гнучкість. В основу їхніх взаємин з політв’язнями було покладено принцип «не чіпаю — не чіпай», і таким чином їм пощастило зберегти значну частину своїх прерогатив, а серед них і право харчуватися, одягатися за рахунок інших прошарків в’язниці.
