Нарешті Дембін і я — себто наглядач і комендант Канарейка,— ведучи під своєю вартою Дату Туташхіа, Поктію, Андро Чанейшвілі, Олексія Снєгира, Езіза Челідзе, Петра Андращука і Класіона Квімсадзе, почали спускатися вниз. Хома Комодов, Амбо Хлгатян і Гогі Цуладзе лишилися нагорі й пішли по камерах роз’яснювати становище, читати звернення, виявляти добровольців... Одне слово, роботи було багато.
Замок третього поверху не піддавався. Руки в мене тремтіли, може, я хвилювався того, що за спиною в мене людям уже уривається терпець, вони нетямилися, і ось-ось хто-небудь міг сказати — дай, я відімкну! Наглядач, чи то він був поруч, чи то підійшов саме на ту шамотню,— не знаю, та щойно я відчинив двері, як він виструнчився переді мною.
— Кру-гом, тварюко! — Не встиг я доказати оте «тварюко», як побачив його спину й краї рушника, що перехопив йому голову.
На цьому поверсі лишилися Андро Чапейшвілі та Езіз Челідзе. Ми спустилися на другий поверх... Не варт уже й розказувати. І тут, і на першому поверсі повторилося майже те саме, що й у нас нагорі. Коротше кажучи, поріг підвального коридора переступили я і Лука Петрович. За дверима лишилися Класіон Квімсадзе, Поктія і Дата Туташхіа.
Дата Туташхіа не раз, бувало, казав мені: сміливість — це звичка! За той короткий час, що ми спускалися з нашого поверху в підвал, я так звик хапати наглядачів, що, побачивши милого Коца і ще милішого Моську, прямісінько рушив до них. Я йшов повільно, побризкуючи ключами. На відстані трьох-чотирьох кроків від мене, опустивши голову, але дуже впевнено ступав Дембін. Я зупинився біля однієї камери й зазирнув у вічко. Те саме зробив і Дембін — так ми домовлялися. Коц сидів у кіпці коридора на стільці. Поруч, виструнчившись, стояв Моська. Коли я ввійшов у коридор, Коц лиш одним поглядом удостоїв мене своєї начальницької уваги й одвів знуджені очі кудись убік. Моська стояв, то на нас позираючи, то до Коца прислухаючись.
Я брязнув по дверях камери в’язкою ключів, і на цей знак у коридор увірвалися Дата, Поктія, Олексій Снєгир і Класіон. Саме — увірвалися! Я тільки метнув на них очима й поспішив до Коца. А Дембін — нема що й казати — просто розцвів. У вузькому коридорі Коц і Моська не могли роздивитися, хто біг у нас за спиною. До того ж усі були в масках, та й освітлення тут було, як і скрізь,— наполовину, а може, й на третину. Ми так зненацька застукали Коца і Моську, що вони, безперечно, не встигли подумати про страх, якщо взагалі могли про щось думати.
— Устань, тварюко! Обличчям до стіни! — процідив я крізь зуби.
У Моськи підломились коліна, і він мало не знепритомнів, а Коц навіть поворухнутися не міг, і його разом із стільцем повернули до стіни Поктія і Класіон.
Я озирнувся: Дембін, квапливо роздягаючись, так далеко шпурнув наглядачів чобіт, що трохи не влучив у Хому Комодова, який саме входив до підвалу.
Дата пішов по карцерах, виганяючи звідти всіх. У нещасного Какалашвілі, котрий ніяк не міг уторопати, що відбувається, очі на лоба вилізли, він роззявив був рота, але Хома притулив до губів пальця, що й геть збило з пантелику бідолашного гімназиста. Дардак теж потягнувся був до виходу, але Хома Комодов упхнув його назад у камеру.
Дембін у самій білизні стрімголов кинувся з коридора.
Дата кивнув Класіонові, щоб пана Коца впустили в один з карцерів. Підійшовши до Дати, Класіон підняв вісім пальців і кивнув на восьму камеру, біля якої ми й стояли. Дата очима спитав: чому у восьму? Класіон ляснув себе долонею по заду, і Дата розсміявся. Тільки-но я збагнув, що сучий син Класіон пропонує кинути начальника в’язниці до мужоложів, як за спиною в мене пролунав дружний сміх — у коридорі вже крутилося чоловік двадцять, і всі реготали. Декого з них я й в обличчя не знав. Сміх побіг по камерах і через якихось півхвилини реготала вся в’язниця — чотири тисячі чоловік разом.
Відчинили восьму камеру, вштовхнули Коца, Класіонове бажання здійснилося. Звичайно, ніхто б його не зачепив, та однієї думки впхнути його до мужоложів було досить для ДОВІЧНО! ганьби начальника в’язниці.
— Розв’яжіть йому руки й зніміть пов’язку з очей,— звелів Хома.
Мужоложі стояли, збившись у купу, нічого не розуміючи. Перший підійшов Харчо й став розв’язувати руки Коцові. Наважився й Аліскер, він розв’язав очі начальникові в’язниці.
— Бісмаллах, хто ж це? — упізнавши, хто то був, Аліскер позадкував до своїх.
Харчо зазирнув в обличчя начальникові в’язниці:
— Вах, оце тобі, їй-богу!.. Ні, ти подивися, га? Коц, Коц і є!
Рудольф Валентинович аж надто люб’язно й простодушно спитав:
— Вибачайте... Хіба государ імператор уже зрікся престолу?
— Дивіться мені! Не дай бог пищати та плакати почне, мовляв, допоможіть, усім ребра перелічу! — сказав мужоложам Чалаб.
