— Ти добре все зважив? Зможеш? — спитав Хома Комодов Дату.
— У цій справі мало такого, що я зможу. Порядна людина повинна старатися робити те, чого вона раніше не робила і що їй здається неможливим. І я лиш тому опинився з вами, що бути з вами я не міг.
— Тому, що не міг? — перепитав Хома, а потім поцікавився: — Дато, ти можеш сказати мені, заради чого йдеш на такий великий риск?
— Я конче повинен відповісти?
— Ні. Це лише прохання. Я для себе хочу знати.
— Спробую, якщо зумію. Багато чого треба сказати, а в голові все перемішалося, мушу відібрати, що хочу і що потрібно сказати.— Дата довгенько думав.— Бачиш, коли зло коїться в тебе на очах, здолати його легко. Перетворити зло на добро — набагато важче, а все-таки можна. Але і в добра, і в зла є своє гніздо, як, власне, і в усього, що існує на цьому світі. Якщо не зруйнувати гнізда зла, зло проросте в інших місцях. Зруйнувати гніздо зла — це дуже велике діло, таке велике, що заради нього й постраждати варто, і смерть не страшна. Тому я й беруся за те, про що я тобі сказав.
Якийсь час ми мовчали, задумавшись, а тоді Хома промовив: Гаразд! Шалво! Ось Дата обіцяє завтра вночі дістати нам ключі від усіх корпусів і камер, але як він збирається це зробити, не хоче нікому казати — крім мене. Ми мусимо прийняти цю умову. Я повідомлю членів комітету, і ми вирішимо, чи починати бунт, чи ні. Наша допомога Даті не потрібна, кличе тільки тебе! Важке й ризиковане це діло...
— Я згоден. Як не хоче він, щоб я все знав, і не треба. Все одно піду! — не дав я договорити Хомі Комодову.
Тепер уже як слід не пригадую, чим закінчилася та наша рада, хто що казав, та й чи треба говорити про це, але єдине скажу, що всі як один надвоє думали: серцем раділи, що наближається вирішальний час здійснення мрії, а в душі надіялися, що Даті Туташхіа не пощастить виконати своєї обіцянки! Це можна зрозуміти. Важко ставити життя на карту, навіть якщо робиш усе це, спокійно розрахувавши, обміркувавши. Важко навіть, якщо повстаєш проти ворога вітчизни і за тобою — твій народ, твої діти, закон твоєї держави, що дозволяє тобі стати вбивцею й обіцяє при тому зберегти твоє добре людське ім’я! А що казати про жменьку однодумців, котрі кидаються на могутню імперію й на закон, який негайно оголосить тебе вбивцею, зрадником, покидьком... Це важкий тягар, навіть якщо сильна в тебе віра, що ти йдеш на це заради кращого майбутнього свого народу!..
— Товариші! Якщо хтось хоче вийти з нашого діла, не пізно й не соромно це зробити,— сказав Хома Комодов.— Нехай іде, і ми не спитаємо його ні про що до слушного часу.
Хто ж міг сказати, що він боягуз?!
Коли Дата Туташхіа йшов, мабуть, до Дембіна, Класіон, схопив його за руку — хотів щось сказати.
Дата сів біля нього.
— Що думаєш робити, чому приховуєш? — спитав Класіон.
Дата Туташхіа обвів усіх очима.
— Ви тільки не ображайтеся, усім вам розуму не треба позичати, а для діла, за яке я беруся, й одного розуму вистачить. Якщо я вам скажу, що збираюся робити, ви почнете обговорювати, поради давати. І може так статися, що я вас послухаю, а ваша порада збудить сумнів. А вагання поганий товариш у такій справі. Тому я й не скажу нічого.
— Ну, а якщо від твого заміру і нам, і нашій справі погано буде, тоді що? — спитав Амбо.
Дата Туташхіа всміхнувся.
— Друже мій, Амбо, від царя Миколки тобі стільки поганого, що я вже не зможу нічого більше додати. Ми — у в’язниці, а в’язничний закон ти знаєш краще за мене. Що я маю намір робити і чого хочу — нехай це нікого не турбує! Я роблю те, що вважаю за потрібне, а скористаєтеся ви цим чи ні, я й знати не хочу. Тільки може так усе скластися, що я вам стану в пригоді!
Запала тиша.
Дата встав і пішов.
— У чому цей чоловік не правий? — спитав Хома Комодов.
— Правий до небес,— сказав Езіз Челідзе.
Нашою найближчою метою було: вигнати адміністрацію, позакладати входи, звести барикади й стояти напоготові доти, доки розвиток подій не поставить перед нами нових альтернатив. Тут багато чого залежало від того, як поведеться Метехська в’язниця, Тифліський нелегальний комітет, тифліський робітничий клас і, нарешті, цар та Державна дума, якщо звістка про наш бунт дійде до їхніх вух. Головною вимогою було: неухильне виконання передбачених маніфестом сімнадцятого жовтня обіцянок, а далі йшли ще одинадцять пунктів: полегшення умов в’язничного режиму, негайне звільнення інвалідів, хворих, тих, у кого малий строк, жінок та інші вимоги. Поки що — це, а в подальшому мали намір діяти вже згідно з вказівками Тифліського нелегального комітету.
Майже всі питання було розв’язано, розподілено обов’язки, написано кілька необхідних записок і текст відозви, де висвітлювались і загальна мета бунту, і коцівська сваволя, а далі лишалося тільки чекати.
Я слухав інших, говорив сам, і мене весь час не полишало відчуття, що та роздвоєність у членів комітету, про яку я говорив, у всіх у нас ніби посилилась і переросла у впевненість, що ключів не пощастить захопити й не доведеться наражатися на смерть...
