У палаті Чоніа викладав з мішка провізію, розбирав, розтикував, розвішував. Він зиркнув на нас, і я відчув, як у ньому напнулася струна підозри. А може, він насторожився тому, що ми застали таку гибель усяких харчів, які звалилися на нього, наче з неба, бо він сам же запевняв дядька Мурмана, ніби в нього на світі немає нікого і нічого ждати, що до нього прийдуть.
Хворі, звісна річ, не брали ані найменшої участі в господарських клопотах Чоніа. Здавалося, вони не помічали ні Чоніа, ні його багатства, але видно було, що всі плуталися в здогадках: звідки звалився на нього такий достаток?
На підвіконні стало тісно від пляшок та банок різного розміру. Чоніа використав навіть цвяхи, що стирчали в стіні: там висіла торбинка з борошном, тут нанизані на мотузок сулгуні. На інших — чималі шматки копченого окосту й шинки... Одне слово, палата схожа була тепер на комору заможної сім’ї і водночас на фортечний бастіон, під який було підкладено бочки з порохом.
Чоніа закінчив своє порання й почав готувати вечерю. Підігрітий хачапурі[13] він запив горілочкою і покуштував вареного сома під гострим соусом. Після цього йому чомусь захотілося холодного мчаді[14] з часником і цукру посмоктати. Нібито ситий! Він зібрав залишки вечері, помив миску й приліг був, але йому заманулося пеламуші[15], і в повній катсі[16] його помітно поменшало. Він так жадібно їв, ніби годину тому не мені й Даті Туташхіа летіли на голову кісточки від курки квішиладзевської Цуци.
Вараміа лежав обличчям до стіни і, здавалося, спав. Квішиладзе перебирав чотки й жодного разу не глянув на Чоніа. Кучулоріа крадькома, як злодій, але пильно стежив за вечерею Чоніа, за всілякими стравами і, переконавшись, що Чоніа й на думку не спадає пригостити його, мовив уїдливо:
— Хотілося б знати, де в такого бідолахи, як ти, стільки їства взялося?
А Чоніа ніби й не чув того.
Дата Туташхіа захоплено розповідав Мосе Замтарадзе про наші пригоди й про побачення. Замтарадзе ледве стримував сміх; а коли не міг пересилити себе, від вибухів його реготу аж стіни двигтіли.
— Кучулоріа, гаси лампу, спати пора! — досить рішуче наказав Чоніа.
Надворі ще гаразд не смеркло.
— Чоловіче добрий, ми ж не кури, щоб летіти на сідало, як почне вечоріти,— чемно зауважив Кучулоріа по хвилині мовчання.— Зваримо гомі, рештки сиру позбираємо, поїмо, а спати чи не спати — про це згодом поговоримо.
— А що мені до того, чи ви вечеряли, чи ні, що там у вас — недоїдки сиру чи макуха. Я сказав — гасити лампу й спати! І щоб ані звуку не чув. Стомивсь я дуже!
Жодного слова всупереч ніхто не сказав. Тільки Вараміа стиха пробурчав:
— Не людина ти, ось що я тобі скажу!
— Гасіть, гасіть! Ніколи мені з вами теревені правити! — Чоніа оглядів хворих і, зрозумівши, що коритися йому не збираються, встав, укрутив гнота й ліг.
Квішиладзе без сторонньої допомоги підвестися з ліжка не міг, та й лампа від нього далеко була, це правда, але хоч словом міг він йому заперечити? Ані слова він не мовив. Вараміа і вставати, і ходити міг, але руки в нього були в гіпсі — чи йому ж з гнотом возитися? Та й важко було чекати від такої людини чогось більшого, ніж він уже сказав. І Кучулоріа ні словом, ні ділом не виявив свого ставлення до того, що відбувалося. Судячи з усього, гнотові судилося лишатись вкрученим, а вечірньому гомі — бути не з’їденим.
Минуло хвилин десять-п’ятнадцять, і звук фанфар пролунав зовсім з іншого боку: проворніше, ніж завжди, Чоніа схопився з ліжка й прожогом кинувся до балкона. Балкон, звісна річ, був тут ні до чого — до того місця, куди поспішав Чоніа, було зовсім не близько, якби, звичайно він дотримувався суворих неодноразових наказів Хосро.
Двері хряпнули й зачинились, І Квішиладзе розреготався.
— Ти чого, дурню, смієшся? — накинувся на нього Кучулоріа.
— А що?!
— Як це що?..— Кучулоріа кинув погляд у бік нашої кімнати, підбіг до Квішиладзе й нахилився до його вуха.
— Що?.. Як?..— закричав Квішиладзе.— Неси сюди!
Кучулоріа підкрутив гнота, підніс катху з пеламуші Квішиладзе й дав йому подивитися.
— А-у-у-у! — зарепетував Квішиладзе.— А-у-у-у!
Повернувся Вараміа.
— А-у-у-у! Катха моєї Цуци!
— Чоніа з’їдять, це вже напевно! — мовив Замтарадзе.
— Думаєш, подужають? Надто вже він нахабний, мерзотник,— висловив сумнів Туташхіа.
— Таких, нехай він буде й цар, з’їдять разом з військом,— запевнив Замтарадзе.
— Катха моєї Цуци! А-у-у-у! — нічого іншого не міг вимовити вражений відкриттям Квішиладзе.
— Отямся! Чому це твоєї Цуци катха? По всій Гурії та Аджарії повно таких катх, та й в Імеретії їх не менше,— сказав Вараміа.
— Та замовкни ж! — осмикнув його Кучулоріа.— Цуцину катху не те що Квішиладзе,— я сам з-поміж ста таких катх, заплющивши очі, впізнаю. У Цуци на катсі з обох боків завжди хрести повикарбовувані. Послухай, Квішиладзе! Ти лежи собі та помовчуй, а катху в руках тримай. Він як увійде, ми подивимося, що він, падлюка, скаже!
Палата стихла, чекаючи, але Чоніа не з’являвся.
— Подумати тільки! Як він чужий хліб жер, га! Еге-е-е! — Голос Кучулоріа громом розітнув напружену, готову вибухнути тишу.
