— Ти що, здурів? Яка там справедливість, годі патякати! — спалахнув Квішиладзе.
— А так-так,— заторохтів Кучулоріа.— Чого це ти заступаєшся за того негідника? Як це розуміти, га?!
— Я ніколи і ні за кого не заступаюся,— спокійно відповів Вараміа.— Що скаже лікар Мурман, як дізнається? Я за справедливість. Віддайте Чоніа його пайку з того, що дав Мурман.
І знову стихла палата.
— Що ще потрібно отому нещасному? — сказав я Замтарадзе.— Сам він без сторонньої допомоги шматка хліба в рота не може вкинути. Озлить усіх, і нікому буде його годувати. І жалітися він не буде, не такий це чоловік, швидше з голоду богові душу віддасть.
— Ось що! — зміркував тим часом Квішиладзе.— Кучулоріа, переклади з миски Вараміа шматок моєї свинини собі. Отак. Тепер іди сюди і це гомі поклади Чоніа.— Квішиладзе повитягав із своєї миски шматочки окосту й відсунув миску від себе.— Вараміа-батоно, я не їстиму гомі та сиру, які нам дав Мурман, мені свого вистачить, і я вдячний лікареві Мурману, він допоміг мені перебитися, поки в мене свого не було. Ну, як? Тепер справедливо?
— Отепер справедливо. Нехай так і буде! — згодився Вараміа, але видно було, що на такий поворот справи він не сподівався.
— Неси сюди свою миску, Кучулоріа. Дай спокій отим справедливим і чесним людям! — наголошуючи на кожному слові, промовив Квішиладзе.
Кучулоріа з’їв гомі з шматочком сиру й пожував маленькі шматочки м’яса. Квішиладзе уминав, аж за вухами лящало. Вараміа сидів на своїй постелі й сумно дивився в свою миску. Чоніа лежав спиною до всіх, не ворушачись, і, очевидно, міркував, що йому тепер робити. Нараз він схопився, пересів до Вараміа й підніс до його губів ложку гомі.
Увійшов Туташхіа.
— Вихололо все, Отіє-батоно! — зустрів його Замтарадзе.
— Ну й розписали тебе, бідолаху,— почули ми голос Вараміа.— Це ж треба так!
— І тобі, Вараміа, дісталося не менше. Їж та помовчуй.
— Найбільше за всіх і найболючіше за всіх перепадає завжди отаким вараміа, можете мені повірити,— тихо мовив Туташхіа.
— І все-таки твоя правда, Отіє-батоно,— озвався Мосе Замтарадзе трохи згодом.
Дата Туташхіа здивовано зиркнув на Замтарадзе.
— От і владналося все,— сказав Замтарадзе.— Як то кажуть, кожен цвіркун у свій запічок попав. Дивіться: Квішиладзе любить що солодше; солодшого йому й перепало. Кучулоріа — лисиця, такі з лакейства живуть. І він своє місце посів. Чоніа, правда, не дісталося, скільки він заслужив, але все-таки вибили йому бубну — дай боже. Тільки чесний Вараміа — нещасний. У справедливого хліб має бути, але самий тільки хліб — більше нічого. Подивіться, Вараміа нічого, крім гомі, й не дісталося. Вода сама собою ввійшла в свої береги. Так воно мало бути, так і склалося.
— Що так склалося — це правда,— мовив Туташхіа.— Та невже тільки так усе й має виходити? Вони зжерли один одного, і тепер вони вже не люди.
— Ти, Отіє-батоно, надто добре про людину думаєш. А вона он яка! — Замтарадзе кивнув у бік великої палати.— Які вони є, таке по собі й життя влаштовують. Ти перший сказав мені про це, і тепер я сам зрозумів — ніколи не треба втручатися в чужі справи і в чужу долю.
— Я не казав, що ніколи не треба втручатися. Я не втручатимуся доти, доки не зрозумію, що краще: втрутитись чи лишитися осторонь.— Туташхіа взяв книжку і пішов на балкон.
А в лазареті й справді запанував спокій. На другий день мій дядько призначив Квішиладзе прогулянки по годині тричі на день і зняв гіпс з рук у Вараміа.
Минуло ще днів три-чотири. Все йшло як і досі. Чоніа і Вараміа їли собі гомі та сир Мосе Замтарадзе, все ще гадаючи, що їх пригощає Мурман Торіа. Кучулоріа одержував з тих дарунків свою пайку, а Квішиладзе щоранку відрізував йому по шматочку м’яса. Зате сам Квішиладзе обжирався як міг і скільки влазило. Я спостерігав за ним, і в мене склалося враження, що він намагався якомога швидше з’їсти все, що одержав. Замтарадзе зовсім видужав, тільки трохи накульгував. Усе гаразд було із здоров’ям і в абрага. Минали дні за днями, і ніхто з хворих навіть слова не вимовив, наче заприсягайся мовчати.
Якось уночі, годині, може, о третій, у палаті пролунав крик Квішиладзе:
— Кучулоріа, засвіти лампу! Зараз же! Який сучий син пожартував, хотів би я знати! Засвіти лампу, швидко!
— Що сталося? Чого ти кричиш серед ночі? Яка муха тебе вкусила? — озвався Вараміа.
— Засвіти лампу, засвіти, Кучулоріа! — не вгаваючи, репетував Квішиладзе.— Стій, Чоніа, злодюга ти й падлюка! Ну, тепер не втечеш. Не смикайся даремно, не вирвешся!
У палаті вовтузились, дубасили один одного, та лампи, видно, засвічувати не квапилися.
Мосе Замтарадзе підвівся, засвітив нашу лампу й хотів був іти у велику палату.
— Постав лампу на місце і лягай, заради всіх святих,— крижаним голосом зупинив свого приятеля Туташхіа.
Замтарадзе здивувався, очевидно, не звик до такого тону, проте лампи не поставив.
— Переб’ють один одного і зжеруть самі себе.— Замтарадзе зустрівся поглядом з Туташхіа й осікся.— А ми сидітимемо склавши руки, так?
— І сидітимемо, поки не стане ясно, як бути.
— Ясно ніколи не стане,— сказав Замтарадзе, здаючись і ставлячи лампу на стіл.
