Дуру явно не хотілося, щоб його особливу пошану до Дати Туташхіа бачили інші, але я стояв близько і не міг не помітити, що він запобігав перед абрагом. Духанники звичайних гостей зустрічають аж надто гречно; відвідувачів славнозвісних — з тим захопленням, непідробно щирим, з яким Дуру зустрів Туташхіа.
— Коли вони проїхали? — тихенько спитав Туташхіа, і я зрозумів, що там, на дорозі, він не дочув Дзобиної відповіді, а все через отих клятих жаб.
— Були, були вони вже, Дато-батоно. Тепер раніше завтрашнього обіду їх не буде,— повторив Дуру Дзобині слова й додав: — А ці тебе в очі не знають, питали, чи не бачив я коли-небудь Дати Туташхіа.— Дуру повернувся до дочки й загадав: — Іди до гостей, та всміхайся їм як Належить...
— У них великі гроші, дуже великі! — Очі в Кіку заблищали весело й жадібно.
Мої здогадки справдилися: мій супутник був Дата Туташхіа, а ті, що вечеряли в духані, «Бодго Квалтава і його двоє людей»,— відомі розбійники.
Ті троє посідали за столом так, щоб ні в кого з них двері не були за спиною. У кожного на стільці висіла бурка. Два вінчестери із зведеними курками були приставлені до столу, третій — до стіни. Усі троє були озброєні маузерами в дерев’яних кобурах, за поясом у кожного — по пістолету й кинджалу, розкішно інкрустованому коштовним камінням. Вони були виряджені як на свято, і яструбиний погляд їхній не обіцяв нічого доброго. За якихось п’ять секунд ці молодці могли порішити на місці душ п’ятнадцять.
І я, і чернець були мало знайомі з Туташхіа, і було б природніше кожному з нас сісти за окремий стіл. Але ні мені, ні ченцеві й на думку цього не спало! Ми сіли до столу Туташхіа, — ні, ми ховалися за спину Туташхіа. Ця думка запала мені в голову і тільки розвеселила мене.
Я відчув себе впевненіше і міг спокійнісінько роздивлятися цих небезпечних гостей. Бодго Квалтава було років тридцять п’ять. Другому — років двадцять чотири, може, двадцять п’ять. А третій був безвусий хлопчисько, високий на зріст, і поводився по-дитячому безцеремонно. Стіл у них аж угинався від страв, вино наливали у величезні келехи, і все їхнє застілля здавалося здибленим і нашорошеним, як стривожений їжак.
Не знаю, як чернець, а про себе скажу: мене дедалі дужче брав страх. Я забув про намулені ноги, про ломоту в плечах і втому. Страх навалювався на мене, і була хвилина, коли я ладен був схопитися й тікати, куди очі дивляться. Раптом у мене зринула думка, що Туташхіа зовсім не радий нашому товариству, що ось зараз він устане й пересяде за інший стіл. Певно, і чернець боявся цього. Ми разом глянули на Туташхіа. Він був спокійний і байдужий. Його спокій передався мені. «А, ну їх до біса,— подумав я.— Нехай у них хоч гармати, а на тому рожні шашлик з людського м’яса. Чого мені боятися, коли я нічого поганого їм не зробив?»
Квалтава і його приятелі теж пильно дивилися на нас, повільно переводячи посоловілий погляд з одного на другого. Потім взялися знову до трапези, і цим нібито все обійшлося.
А Дзоба тим часом потроху перетаскував мої речі. Великий важкий ящик вони втягли разом з Кіку. Вона підійшла була до нас, але враз її спостиг окрик Бодго Квалтава:
— Ану, дівко, йди сюди. Чого ти там не бачила?
— Зараз, батоно. Вислухаю гостей і підійду. Одну хвилиночку.
— Чи ти не чуєш, що я тобі кажу?! — знову закричав Бодго.
— Стривай, Бодго,— заступився молодший, котрого звали Куру Кардава.— Ти ж не знаєш... які то люди!
Квалтава не зважив на пораду Куру Кардава, витріщивши очі, він знову хотів кричати. Це помітила й Кіку, вона підвела очі, ніби просячи в нас вибачення і за тих гостей, і за себе, й поспішила до столу Квалтава.
Туташхіа, здавалося, навіть не помітив нечемності Квалтава. І сліду роздратування не можна було вловити в ньому. Він сидів з байдужим і очужілим виглядом.
— Принеси нам іще глечик вина,— сказав Квалтава Кіку, що покірно дивилася на нього.— А другий подай отим,— він кивнув на нас.— І сиру ще давай.
Третій з них, Каза Чхетіа, весь час жадібно нас очима Кіку і, коли вона поспішила до прилавка, не стримався:
— Ох-х-х!
У тодішній Мінгрелії цим вигуком висловлювали і захват, і здивування, і пристрасть. Але часом — і злість.
Каза Чхетіа не міг одірвати погляду від Кіку. Було в її очах і в усій її поставі щось таке, від чого здавалося, ніби вона щойно прокинулась і ще ніжиться в ліжку.
Уже зовсім смеркло. Дзоба приніс свічки. Одну на стіл Квалтава, другу — на наш. Кіку подала глечик вина, другий глечик — дарунок Квалтава — поставила на наш стіл і знову спитала, чого б ми побажали на вечерю.
Я й Дата замовили не пам’ятаю тепер що. Чернець відмовився від їжі й попросив принести лише води.
І знову не встигла Кіку дійти до прилавка, як Квалтава її кликнув:
— Прибери зі столу... Все прибери. Залиш вино, огірки й сир. Витри стіл і принеси ще одну свічку!
Кіку враз усе зробила.
Каза Чхетіа спробував зазирнути у викот її плаття, але Кіку швидко затулилася рукою.
— Ти ба, їй соромно,— хихикнув Квалтава, витягаючи з кишені колоду карт.
Каза Чхетіа пас очима по шиї, грудях, стегнах Кіку, а коли дівчина одійшла, сказав:
