Пройшовши отак верстов дві, я зрозумів, що, коли не вигулькне місяць, я в темряві й кроку не ступлю. Та ось я почув тупіт копит. Але не радість, а страх пойняв мене. А що, думаю, як це ввижається. І справді, все стихло. У відчаї я мало по голові себе не бив. Пройшов ще трохи, дослухався — виразно чути було тупіт копит і розмову. Я присів коло дороги й чекав, щасливий, як ніхто інший у цьому світі.
Показалися вони. Їх було двоє, обидва піші, але один вів за вуздечку коня. Підійшли ближче. Один з них — чернець, котрий, як пояснив він згодом, збирав пожертвування на монастир. Другий був ошатно одягнений молодий чоловік. Під розхристаною буркою виблискував золотий кинджал, а збоку висів маузер в інкрустованій дерев’яній кобурі. В акціонерного товариства була своя міліція, і спочатку я подумав, що той чоловік — міліцейський. На зріст не дуже високий, але широкоплечий, дебелий. Справляв враження фізично сильного. Той молодий чоловік, як виявилося невдовзі, і був Дата Туташхіа.
Вони порівнялися зі мною. Я підвівся й привітав їх. Чернець спинився й спитав, чи не потрібно мені чогось. Туташхіа і ходи не стишив, стримано вклонився і йшов далі. Чернець був мені ні до чого, мені потрібен був кінь Туташхіа, і я гукнув:
— Постривай, ти християнин чи хто, чого тікаєш?
Він зупинився.
— Що вам треба, добродію? — цілком доброзичливо спитав він.
У Західній Грузії всі доброзичливі, всі ввічливі. Гостя частують доброзичливо; мабуть, і голови стинають доброзичливо.
Я розказав йому про своє становище й попросив дати коня, щоб довезти приладдя до духану Дуру.
— Нічим не зможу допомогти вам, добродію,— сказав Туташхіа, трохи помовчавши, і рушив далі.
Я оторопів. Це був єдиний рятунок, і я його втрачав.
— Ви кидаєте мене в біді у цих глухих місцях на розтерзання звірам?..— закричав я.
Він знову спинився. Тепер уже далеченько від мене, дивився з-за кущів і щось собі думав.
— Пожалій його, він теж дитя боже,— сказав чернець.— Допоможи, і господь винагородить тебе за добре діло!
Туташхіа всміхнувся й пішов собі далі дорогою.
А чернець завагався.
Потім він, той старий чоловік, вернувся до мене й звалив на себе добру половину моєї ноші. Не пройшли ми й десяти кроків, як Туташхіа озирнувся й став підтягати попругу на коні. «Сяде зараз у сідло, та тільки його й бачили»,— подумав я, але він дочекався нас і, взявши наш вантаж, перекинув його через сідло.
— Сідайте, добродію, прошу вас! — він підсадив мене в сідло.
Я розумів, що дякувати за це не до речі, навіть небезпечно, і мовчав. Чернець, видно, теж це розумів. Мовчав і Туташхіа. Лише згодом він стиха промовив:
— Присилували все ж таки!
— Бог милостивий! — сказав чернець, якому вчулося каяття в абрагових словах.
— Я хотів сказати, що даремно пожалів вас, батюшко! — вточнив Туташхіа.
Чернець перехрестився, а я мовчав, боячись розсердити абрага. Ще зсадить і вантаж скине. Хвалити бога, до таких страждань не допустив мене. «Що ж, світ великий,— думав я, намагаючись виправдати Туташхіа,— і в кожного свої уявлення про доброчесність. Який він є, цей чоловік, такий і є!»
З кущів на дорогу повискакували кози. За ними, галалакаючи, мчав духанників хлопчик Дзоба. Він ураз спинився перед нами і вклонивсь кожному осібно. Чернець упізнав Дзобу, старий, виявляється, й раніше бував у духані.
Туташхіа щось спитав хлопчика, я не дочув. Дзоба, беручи поводи, відповів:
— Проїхали вже, дядю Дато. Тепер їх до завтрашнього обіду не буде!
Я нічого не зрозумів з відповіді Дзоби, бо не розчув запитання Туташхіа,— кумкання тьми-тмущої жаб заглушувало мене. Та як кумкали, кляті! Кожна жаба на свій лад!
