Без краю врадувані молодята тут же й заручилися; шляхетна пані справила їм почесне весілля, на яке тільки можна було в горах спромогтися, і новоженці уперше скуштували тут солодкої новини любовної. Через кілька днів разом із панією виїхали вони верхи з надійним супроводом до Рима. Хоч П'єтрові родичі були обурені його вчинком, та пані зуміла їх хутко до згоди привести, і П'єтро жив щасливо і мирно з своєю Аньйолеллою аж до сивого волосу.
Мессер Ліціо да Вальбона застає Річчарда Манарді з своєю дочкою; Річчардо одружується з нею і мириться з батьком
Як Еліза вмовкла й вислухала схвальну товаришок своїх мову, королева веліла Філостратові своє щось розповісти; той, осміхнувшись, почав такими словами:
– Либонь чи не всі за те не раз та й не два мене корили, що вчора я про смутнії речі розповідати загадував і тим до плачу вас доводив; щоб же за ту досаду хоч трохи нагородити, надумав я вас чимось веселеньким потішити і розказати невеличку історійку, де закохані не якого зазнали горя - по хвилі зітхань, і страху, й сорому настали для них щасливі дні.
– Не з-так давно, шановнії пані, жив у Романії багатий і статечний шляхтич на ймення мессер Ліціо да Вальбона; уже як пішло йому на старість, сплодив він з дружиною своєю Джакоміною дочку. Росла та дочка та й виросла, такою хорошою да вродливою стала, що по всій окрузі рівної собі не мала. Батько й мати хтозна-як свою одиначку любили й кохали, голубили й доглядали, сподіваючись через неї з якимось вельможним родом поріднитись. У домі мессера Ліціо бував частенько в гостях один юнак із родини Манарді да Бретті-норо, на ймення Річчардо, панич із себе гарний і показний; мессер Ліціо та його дружина зовсім його не стереглися, бо він був їм ніби за рідну дитину. Накинувши раз і вдруге оком на дочку їхню відданицю, красиву, люб'язну і скромну, він закохався в неї напропале, але пильно почуття свої приховував. Та хто-хто, а дівчина те помітила й прийняла не без приємності, рівним бажанням до нього запалившися, чому Річчардо радів несказанно. Не раз уже поривався він їй освідчитись, та все якось не зважувався; нарешті набравшися сміливості, сказав їй одного дня:
– Благаю тебе, Катерино, не дай мені вмерти з любові. А та йому зразу:
– Я молю Бога, щоб самій з любові до тебе не згинути. Така відповідь додала юнакові одваги.
– Усе зроблю, - сказав він, радіючи, - все для тебе зроблю, кохана, добери тільки способу, як би нам обом порятуватися.
– Річчардо, - промовила тоді Катерина, - ти ж знаєш, під яким пильним наглядом мене тримають; я просто не знаю, як би нам з тобою зійтися. Може, ти щось таке вигадаєш, скажи мені, я на все згодна, аби тільки слави не наробити.
– Катеринко моя солоденька, - сказав по довшій на-думі Річчардо, - одна тільки є на те рада: якби ти попросилась ночувати на балконі, що над садом, або так туди вночі прийшла, тоді б уже я туди якось дістався, - хоч воно й височенько.
– Ну, - одповіла дівчина, - як зумієш туди вилізти, то я думаю, що якось того доб'юся, що там спатиму.
Річчардо охоче погодився. По сій розмові молодята розійшлися, тільки один разочок крадькома поцілувавшися. Другого дня (а надворі май уже був наскінчу) дівчина пожалілася матері, що задля духоти не могла вночі спати.
– Де там тая духота, доню? - здивувалась мати. - Немає тії духоти й заводу.
– Ба ні, мамо, - одказала Катерина, - по-вашому, то, може, й немає, бо вам так здається; та не забувайте ж, що молоді дівчата гарячіші за літніх жінок.
– Авжеж, що так, доню, - сказала мати, - та не в моїй то волі насилати спеку чи прохолоду тобі до любості. Яка пора, така й погода; треба терпіти. Може, сю ніч буде не так жарко, і тобі слатиметься краще.
– Та якби ж то! - зітхнула Катерина. - Тільки ж не буває такого, щоб проти літа ночі холоднішали.
– То чого ж ти хочеш? - спитала мати.
– А от чого, - одказала дочка. - Якби татко і ви, мамо, дозволили, я послалась би на балконі, що над садом, коло таткової кімнати. Там холодочок, соловей співає; мені там лучче спатиметься, ніж у вашій опочивальні.
– Не журися, доню, - мовила мати, - я скажу батькові, як він завволить, так і буде.
Мессер Ліціо був на старощах упертий, нівроку; як почув він про те од жінки, то сказав:
– Що то за соловей, що їй під його співи спати заманулось? Буде вона в мене і цвіркунів слухати!
Як дізналась про те Катерина, то справді цілу ніч не могла заснути - не од духоти, а з досади, та й матері спати не давала, все жалілася, що їй жарко. Уранці пішла знову мати до батька і сказала йому:
– Мій пане, не любите ви своєї дитини; що вам до того, як дочка спатиме собі на балконі? Ніч-ніцьку через ту духоту вона в ліжку вертілася. Велике диво, що їй солов'я слухати хочеться! Звичайно, дівчина, а дівчата люблять усе, що на них схоже.
– Ну, нехай уже, - промовив тоді мессер Ліціо, - постав там ліжко, яке поміститься, обхили якимись заслонами, і нехай собі спить та слухає солов'я на здоров'ячко.
