Почувши про те, Катерина зразу ж веліла постелити на балконі і, збираючись там ночувати, подала умовлений знак Річчардові, щоб той уже знав, що йому робити. Мессер Ліціо, як тільки побачив, що дочка пішла спати, замкнув двері, що вели з його кімнати на балкон, та й собі уклався на спочинок. Діждавшися, поки все в домі затихне, Річчардо виліз по драбині на мур, а потім, тримаючись за карниз і ризикуючи скрутити собі в'язи, добрався обережно до балкона, де Катерина прийняла його тихо та з великою радістю. Націлувавшись до смаку, вони лягли і любо втішалися навзаєм трохи не цілу нічку - немало там довелося соловейкові пощебетати. Насолода була велика, ніч мала; незчулися вони, як і світати почало. Розпалившись од іграшок любовних та розморившись од поліття, заснули молодята як були голісінькі; Катерина правою рукою обняла Річчарда за шию, а лівою схопила за грішне тіло, те саме, що ви, любі мої дами, соромитесь при нас називати.
От сплять вони отак без прокиду, аж і день настав; мес-сер Ліціо встав і, згадавши, що дочка спить на балконі, тихенько одчинив двері. «Побачимо, - каже, - як соловейко приспав сьогодні нашу Катерину». Вийшов він на балкон, одхилив заслону та й побачив, як дочка його, голісінька, з Річчардом обійнявшись, лежить. Добре впізнавши хлопця, він пішов до жінчиної кімнати і сказав:
– Уставай мерщій, жінко, подивись, як дочка твоя солов'я собі вподобала: упіймала і в руці держить.
– Та невже? - здивувалася жінка.
– Ходи швидче, - сказав мессер Ліціо, - то сама побачиш.
Мадонна Джакоміна убралася хутенько і тихо пішла за мужем; одхиливши заслону, побачила й мати на власні очі, як донька її тримала в руці солов'я, що то його співи так любила. Вважаючи, що Річчардо підло одурив її, мадонна Джакоміна хотіла була наробити крику й галасу, та мессер Ліціо сказав їй:
– Гляди, жінко, мовчи мені, коли тобі дорога моя ласка! Упіймала донька пташка - що ж, нехай її буде. Річчардо чоловік значного роду, до того ще й багатий - чим нам не зять? Як захоче по-доброму звідси вийти, нехай із Катериною заручиться, от воно й вийде, що не в чужу, а таки в свою клітку солов'я засадив.
Жінка заспокоїлась, як побачила, що муж тим не вельми журиться, і замовкла: зміркувала-бо, що дочці сю ніч добре було спати, солов'я впіймавши. Незабаром Річчардо прокинувся, побачив, що надворі вже білий день; ну, думає, пропав! Збудив Катерину та й каже:
– Он леле, серденько, що нам тепер робити? Бач, до білого дня проспали!
На ті слова мессер Ліціо підійшов до ліжка, підняв заслону і промовив:
– Та вже знаємо, що робити!
Як побачив його Річчардо, то неначе хто йому душу з тіла вийняв; підвівся сердега, сів на ліжку та й каже:
– Пане Ліціо, помилуйте мене ради бога! Я знаю, що вчинком своїм зрадецьким смерті заслуговую, але прошу вас, робіть зо мною що хочете, лиш не губіть душі живої!
На те одказав мессер Ліціо:
– Річчардо! Отак ти, значить, заплатив за любов мою до тебе й довіру? Ну, та вже як підвели тебе на сей гріх молодощі, то, щоб урятувати себе од смерті, а мене од ганьби, мусиш узяти Катерину за жінку; чим вона була тобі сеї ночі, тим нехай буде поки віку. Тільки так можеш зо мною помиритись і з душею звідси вийти, а коли ні, то начувайся!
Поки йшла та розмова, Катерина пустила солов'я, закрилася і почала гірко плакати та благати батька, щоб простив Річчар-дові, а юнака просила, щоб його волі не противився - тоді буде в них іще багато таких любих та спокійних ночей. Не довго ж треба було Річчарда і впрохувати, бо соромився хлопець гріха свого і бажав його загладити, смерті боявся і рятунку шукав, та і дівчину кохав щиро і хотів з нею жити; от і сказав він мессерові Ліціо тут же без відмовок, що готовий уволити його волю. Тоді мессер Ліціо взяв у дружини обручку, і Річчардо не гаючись заручився при батьках із Катериною. Потому вони залишили молодят на балконі удвох, сказавши:
– Спочиньте ще трохи, діти, бо ви не доспали.
Як батьки пішли, молоді знову обнялися; одмахавши вночі шість миль, вони додали до них іще дві, перед тим як устати; тим і скінчився перший день їхньої мандрівки. Послі того Річчардо поговорив з мессером Ліціо уже докладніше, а через кілька день узяв шлюб із Катериною в присутності багатьох родичів і знайомих і, привівши молоду врочисто додому, одбув пишне та розкішне весілля. Потім довго ще жив із своєю Катериною в злагоді й мирі, ганяючи з нею солов'я вдень і вночі до любої вподоби.
Гвідотто з Кремони приручає перед смертю свою дочку- приймачку Джакомінові з Павії; в Фаенці в неї закохуються Джанноле ді Северіно і Мінгіно ді Мінголе і зчиняють за неї бійку; дівчина виявилась сестрою Джанноле і виходить заміж за Мінгіна
Слухаючи оповідання про солов'я, дами так реготалися, що, коли замовк Філострат, довго ще не могли погамуватись. Коли всі вже виреготались, королева сказала:
