– Настаджо, - сказав тоді лицар, - я родом із того самого міста, що й ти; ти був іще малим хлопцем, коли я (мене звали тоді Гвідо дельї Анастаджі) кохав отсю от дівчину дужче, ніж ти свою панну Траверсарі; вона ж гордовитістю своєю та жорстокістю до такого довела мене горя, що я в відчаї сим мечем сам собі смерть заподіяв, і за те засуджено мене на вічні муки. Незабаром померла й вона, що без міри смерті моїй раділа. І її так само засуджено на муки пекельні за гріх жорстокості і за злорадство з моїх страждань, бо вона ніколи за гріх того собі не мала, а ще й у заслугу ставила. Скоро пішла душа її до пекла, як завдано їй і мені покуту одбувати: їй тікати од мене, а мені, жаждивому закоханцеві, гнатися за нею не як за любою втіхою, а як за смертельною своєю во-рогинею. Щоразу як я її наздожену, я мушу вбити її тим самим мечем, яким сам себе згубив, а потім, як ти зараз сам побачиш, розтяти їй груди, вийняти жорстоке й холодне серце, що зроду не знало ні любощів, ні жалощів, і кинути його разом з іншими нутрощами псам на поживу. Через деякий час вона знову воскресає правосудним вироком Бога і силою його всемогутньою, мов її ніхто ніколи не вбивав, і знову починається та розпачлива втеча і люта гонитва. І так буває щоп'ятниці об такій порі, що я наздоганяю її тут і мордую, як ти зараз побачиш; та не думай, що в інші дні маємо ми якусь пільгу: я настигаю її в інших місцях, де вона колись учинила мені щось лихе або повзяла злую думку. Перетворившись таким чином із ніжного коханця в лютого ворога, я повинен переслідувати її стільки літ, скільки місяців вона знущалася з мене. То дай же мені виконати вирок правосуддя небесного і не намагайся противитись тому, чому все одно не зможеш перешкодити.
Почувши сюю мову, Настаджо з ляку ніби аж завмер, а волосся стало йому дуба; він одійшов осторонь, і, дивлячись на нещасливу дівчину, став чекати з трепетом, що далі буде. Лицар, промовивши ті слова, кинувся, немов скажений, з голим мечем на дівчину, яка, притримувана з обох боків собаками, благала в нього навколішках пощади, з усього маху вдарив її в груди так, що вістря вийшло через спину. З розпачливим зойком упала нещасна долілиць на землю, а лицар, схопивши кинджала, розпоров їй боки, вирвав серце і всі нутрощі та й кинув голоднющим псам, що все те миттю захланно пожерли. Пройшло кілька хвилин,'і дівчина, мовби то й не вона, зірвалася раптом на рівні ноги й побігла до моря, собаки шарпонули за нею, а лицар на коні вже, з мечем у руці, погнався навздогін; через деякий час вони так подаленіли, що Настаджо не міг уже їх добачити.
Се видовище наповнило юнакову душу тривогою й жалем, та скоро він зміркував, що воно може стати йому в великій пригоді, бо повторювалося щоп'ятниці. Добре затямивши те місце, він повернувся до челяді своєї, а через деякий час послав до Равенни по родичів своїх і друзів і сказав їм:
– Довго прираджували ви мені, щоб я одкинувся од своєї жорстокої коханої і не руйнував заради неї добра свого й здоров'я. Нині я готовий усе те вчинити, якщо ви зробите, мені одну ласку: влаштуйте так, спасибі вам, щоб наступної п'ятниці прибули до мене на обід у гості Паоло Траверсарі з дружиною і дочкою та з якими вони захочуть родичами й друзями; а навіщо я того бажаю, ви згодом побачите.
Юнаковим друзям здалося, що його волю легко можна буде вволити. Повернувшись до Равенни, вони, як настав слушний час, запросили всіх тих осіб до нього в гості; хоч дівчину, котру він любив, було не так-то просто вмовити, та врешті згодилась і вона туди поїхати.
Настаджо велів спорядити розкішну учту, причому столи поставлено в сосновому бору біля того місця, де мала відбутися кара тій жорстокій коханій. Розсаджуючи гостей за столами, він зробив так, щоб його дівчина мала те видовище прямо перед очима. Коли подавали останню потраву, всі гості почули раптом одчайдушні крики і зойки переслідуваної. Всі аж перелякалися - що воно за притичина, та ніхто не міг того з'ясувати. Повставали з-за столу, аж бачать - біжить дівчина та плачуща, а за нею собаки й вершник. Кинулись усі до них з голосним криком, дехто вискочив наперед, щоб ту нещасницю порятувати, але вершник, звернувшись до них з такою самою мовою, як перше до Настаджа, примусив їх одступити, здивувавши й налякавши всіх несказанно. Коли той чорний лицар зробив усе те, що й тиждень тому, всі жінки (а між ними було багато родичок і дівчини тієї, і лицаря, які пам'ятали про його кохання й смерть) так заплакали й заголосили, ніби та кара впала на них самих.
Коли все скінчилося і дівчина з вершником щезли, ся незвичайна подія навела всіх присутніх на довгі розмови; найдужче за всіх перелякалась та жорстока дівчина, котру любив Настаджо, бо вона все те бачила й чула виразно з самого початку; згадавши своє ненастанне гордування юнаковою любов'ю, урозуміла вона серцем, що то не кому, а їй сувора пересторога: здавалось їй, що вона сама вже тікає од нього, а він, розлючений, наздоганяє її з собаками.
