– Мамо, якщо ви дістанете мені Федерігового сокола, то я, напевне, швидко одужаю.
Почувши синове прохання, монна Джованна задумалась і почала міркувати, що тут їй робити. Вона знала, що Федеріго любив її довгі роки і не мав за те ніколи од неї навіть погляду привітного. «Як же мені тепер, - гадала вона, - посилати до нього чи самій іти просити того сокола, що рівного йому, як я чула, не мав зроду жоден мисливець; та ще й кажуть, що він із того сокола тільки й живе. Треба зовсім не мати сумління, щоб одібрати у бідного шляхтича єдину утіху». Ся думка клопотала її дуже, і, хоч вона була певна, що дістала б того сокола, якби попрохала, вона довго не відповідала синові. Та вкінці материнська любов узяла гору над усіма тими сумнівами; вона вирішила задовольнити синову забаганку і будь-що-будь не посилати нікого до Федеріга, а самій сходити по того сокола.
– Утішся, синку мій, - сказала вона, - поправляйся скоріше, а я тобі обіцяю, що завтра з самого ранку піду до сусіди і принесу тобі сокола.
Хлопчик дуже зрадів тим словам, і йому трохи ніби аж полегшало. Другого дня рано-вранці монна Джованна вийшла ще з одною жінкою нібито на прогулянку; підійшовши до невеличкого дімка мессера Федеріга, вона спитала, чи дома господар. Ні в той день, ні в попередні Федеріго не ходив на влови, а порався в своїм садку. Почувши, що монна Джованна питає про нього біля входу, він здивувався і зрадів несказанно і зразу ж побіг до неї. Вона ж, побачивши, що він наближається, устала і, як господар уклонився їй низенько, привітала його ласкаво, по-жіночому:
– День добрий, Федеріго!
А по привітанні такими до нього обізвалася словами:
– Я прийшла сюди, щоб винагородити тебе за ті втрати, що ти зазнав їх з моєї причини, кохаючи мене більше, ніж слід було. А нагорода ж буде ось яка: хочу я в тебе сьогодні з сією приятелькою моєю по-сусідськи пообідати.
Федеріго одповів покірливо:
– Мадонно, я не пам'ятаю, щоб будь-коли зазнав од вас якоїсь прикрості, натомість прийняв багато добра; якщо і був я коли чогось вартий, то все завдячую чеснотам вашим і любові, що маю до вас у серці. Запевняю вас, що сьогоднішні ваші ласкаві одвідини дорожчі мені над усі колишні багаті учти та бенкети, бо ви прийшли в гості до бідаря.
По сій мові привітав її, дещо збентежившись, у скромній своїй господі, а потім повів у садок; не маючи під рукою нікого, хто б міг скласти компанію гостям, він сказав:
– Мадонно, даруйте, що немає тут іншого товариства, окрім сієї огороднички; нехай же вона побуде з вами, поки я там обід налаштую.
Давно вже жив Федеріго в такій бідності, та тепер лише усвідомив до краю, як він через ті свої колишні надмірності зубожів. Тут треба чимось пригостити свою даму, що заради любові до неї він справляв колись велелюдні учти та банкети, а тут як на те, ні грошей немає, ні речей таких, щоб заставити можна було; аж за голову хапався бідолаха, проклинаючи долю свою і не знаючи, за що руки зачепити. Іти позичати в когось - нізащо в світі, навіть у наймита свого; та й коли він те встиг би? Аж тут упав йому в око сокіл той дорогоцінний, що сидів на жердочці в його кімнаті; не довго думаючи, взяв він його (а птах був жирненький, нівроку): оце, думає, добрий буде пошанівок для коханої дами. Без жалю скрутив він йому голову і велів служці своїй обпатрати його швиденько і засмажити якнайкраще на рожні; потім заслав стіл білим обрусом (у нього їх трохи ще лишилося) і, веселенький, пішов у садок до монни Джованни прохати її на обід, на який він, по бідності своїй, спромігся. Та встала й пішла з супутницею своєю до столу; не знаючи, яку то печеню вони їдять, вони разом із гостинним господарем спожили того дорогоцінного сокола. Коли зі столу прибрали і гостя договорила люб'язно з господарем про те, про се, вона вирішила, що час уже сказати йому про властиву мету своїх одвідин, і озвалась до нього ласкавим голосом:
