– Ні, синку, таки не до мене, - одказав ізнов Чісті.
– А до кого ж? - спитав тоді слуга.
– До річки, - одповів Чісті.
Коли слуга розповів про те панові, мессер Джері здогадався, в чому річ, і сказав слузі:
– Ану покажи мені, з якою пляшкою ти туди ходив? Побачивши велику сулію, мессер Джері промовив:
– Правду каже Чісті!
Тоді вилаяв добре слугу і велів узяти якусь пристойнішу посудину. Як побачив пекар уже меншу сулійку, то сказав:
– Оттепер я бачу, що пан посилає тебе до мене. Чом же й не налити, наллю!
Того ж самого дня пекар налив ціле барильце того доброго вина й велів однести його потиху до мессера Джері, а потім і сам пішов до нього в дім.
– Пане, - сказав, - я б не хотів, щоб ви подумали, ніби та велика сулія налякала мене вранці, та здалось мені, що ви забули про те, що я вам показував раніше невеличкими дзбанками: се вино не для слуг. От я й вирішив вам про те нагадати. Та, не хочучи більше бути коло свого вина сторожем, я послав вам його все до щирця - робіть із ним, що самі здорові знаєте.
Мессер Джері з уподобою прийняв од Чісті той дарунок і оддав за нього належну дяку, і відтоді велико шанував пекаря і мав його за свого приятеля.
Монна Нонна де Пульчі влучною відповіддю обриває не надто пристойні жарти флорентійського єпископа
Як докінчала Пампінея свою історію і всі похвалили дотепну відповідь Чісті та його щедрість, королева веліла оповідати далі Лауретті; та веселенько почала:
– Любії мої подруги! Спочатку Пампінея, а тепер Філо-мена дуже добре сказали про те, що ми не вміємо як слід орудувати красним словом, і я не буду більше до сеї справи повертатись; скажу тільки, що дотепи повинні кусати слухачів скорше по-овечи, аніж по-собачи, бо коли слово кусає, як собака, то вже не дотеп, а грубощі. Слова ж мадонни Оретти та пекаря Чісті були по-справжньому дотепними. Правда, коли тебе дошкулять кусючим словом, тоді не гріх буде на відповідь і огризнутись - тож завжди слід на те вважати, де, коли і з ким жартується. Колись один ваш достойник церковний на те не зважив і добру дістав одсіч на своє колюче слово, - ось слухайте, як се було.
Коли флорентійським єпископом був мессер Антоніо д'Орсо, прелат достойний і розумний, прибув до Флоренції один каталонський шляхтич на ймення Дієго де ла Рата, маршалок короля Роберта. Був він із себе дуже гарний і вданий на зальоти, то й закохався якось в одну вродливу даму з нашого-таки міста, що доводилась небогою братові того єпископа. Дізнавшись, що муж тої дами, незважаючи на свій шляхетний рід, був чоловіком скнарим і нікчемним, він домовився з ним, що дасть йому п'ятсот золотих флоринів, як той дозволить йому переночувати з жінкою; велівши позолотити срібняки такого самого розміру, що ходили тоді по людях, він переспав із дамою, хоч вона того й не хотіла, і оддав ті монети мужеві. Згодом та справа вийшла на яв і всі глузували з обдуреного нікчемника, а єпископ, як чоловік розумний, вдавав, що нічого того не знає.
Єпископ часто бував разом із тим маршалком; раз якось - було те саме на Йвана - їхали вони вдвох верхами по тій вулиці, де кінські гони одбувались, і єпископ помітив одну молоду панію, що померла під нинішню пошесть. Ви, напевне, всі її знали - то була монна Нонна де Пульчі, двоюрідна сестра мессера Алессіо Рінуччі, жінка тоді ще свіжа й молода, рішуча на вдачу й дотепна на слово; незадовго перед тим вона вийшла заміж у Порта-Сан-П'єро. Побачивши мон-ну Нонну, єпископ показав її маршалкові, а коли під'їхав до неї ближче, поклав руку на плече своєму супутникові і обізвався до дами:
– А що, Нонно? Якби тобі отакого, ти б його упорала? Нонні здалося, що сії слова уймають їй честі в очах тих городян, що були при тому присутні, а їх було там чимало, тим вона й сказала швидко - не для того, щоб неславу розмаяти, а щоб ударом на удар відповісти:
– Мессере, я не знаю, чи він би мене впорав, та, у всякому разі, я б хотіла, щоб монета була добра.
Як почули ті слова маршалок із єпископом, то зрозуміли, що обох їх однаково вдарено: одного за те, що вчинив безчестя небозі єпископового брата, а другого за те, що примирився а ганьбою своєї родички. Не глянувши одне на одного, не сказавши більше й слова, вони поїхали геть як непишні - та й що вони могли їй тоді одповісти?
А монна Нонна добре зробила - її зачепили, то й вона гострим словом по праву одборонилась.
Кухар Кікібіо дотепним словом обертає гнів свого пана Куррада Джанфільяцці на сміх і уникає лиха, що йому загрожувало
Лауретта вже замовкла, і всі вельми похваляли дотепність монни Нонни, коли королева веліла заступити чергу Неїфілі; та почала:
