– Розкажи комусь іншому! Хіба ми не знаємо тих Ба-рончів?
Тоді Скальца й каже:
– От же, їй-богу і присяй-богу, я не сміюся, а правду кажу. Ладен із ким завгодно піти в заклад на вечерю для того, хто виграє і ще для шістьох чоловік, кого він вибере. А суддею між нами нехай буде, на кого самі вкажете.
Обізветься тоді один із тих молодиків, на ймення Нері Монніні:
– Я згоден! Вечеря буде моя!
Погодившись на тому, що суддею буде П'єро ді Фйорен-тіно, в якого вони якраз гостювали, вони подались до нього; все товариство певне було, що програє Скальца, і лагодилось добре з нього посміятись. Коли вони розповіли про свій заклад П'єрові, той, будучи чоловіком розважним, вислухав спершу докази Нері, а потім, звернувшись до Скальци, спитав:
– Ну, а які ж у тебе докази?
– А такі, - одповів Скальца, - що не тільки ти, а й сам суперечник мій змушений буде признати мені рацію. Вам же відомо, що чим рід давніший, тим він і славніший, - та ви й самі так допіру говорили. Якщо рід Барончів найдавніший, то значить, що він разом з тим і найславніший; отже, досить мені довести його давність, і я виграю заклад. То знайте ж, що пан Біг створив Барончів тоді, як ще тільки вчився ліпити, а всіх інших - пізніше, коли вже добре навчився. В сій істині дуже легко пересвідчитись, як порівняти Барончів з усіма іншими людьми: у всіх обличчя як обличчя, домірні й доладні, а у тих Барончів - в одного вид довгобразий аж надто, в другого - ширший, ніж довший; у того ніс, немов патик, а той наче зовсім безносько; в одного підборіддя випнуте і вгору закручене, в другого щелепи немов ослячі, в третього - одно око більше, друге менше - достоту як у тих чоловічків, що діти пробують малювати. З сього ясно видно, що пан Біг ісправді создав їх тоді, як іще тільки вчився ліпити; отже, рід Барончів давніший, а значить і славніший за всіх інших.
Вислухавши сюю рацію, і П'єро, що був суддею, і Нері, що побився з Скальцою об заклад, і всі присутні почали сміятись і мусили визнати, що Скальца виграв вечерю, бо Барончі і справді найдавніший і найславніший рід не лише у Флоренції, а і в усьому світі хрещеному. Тим і Панфіл, бажаючи сказати, що мессер Форезе був із себе дуже негарний, прирівняв його до бридіїв із роду Барончів.
Мадонна Філіппа, впіймана мужем у гречці, влучною відповіддю виправдується на суді і домагається зміни закону
Ф'яметта вже замовкла, а всі ще сміялись із незвичайного доказу, яким Скальца підійняв рід Барончів над усе шляхетство, коли королева наказала Філостратові заступити чергу, і він почав:
– Шановнії мої пані, гарна то річ - усюди словом добре володіти, та найкраще, на мою думку, коли те вміння не покидає нас у пильній потребі. Таке вміння явила нам одна благородна дама, про котру я хочу вам розповісти: дотепним своїм словом вона не лише викликала веселий сміх серед слухачів, а ще й порятувала себе од ганебної смерті, як ви зараз почуєте.
У місті Прато був колись такий закон, нелюдський, скажемо прямо, і жорстокий, що коли муж застане з коханцем свою жону-перелюбницю, то її мали живцем спалити нарівні з непотребницею, що тії ласки всім за гроші уділяв. І ось, коли сей закон іще був у силі, сталось так, що одна вродлива шляхетна пані на ім'я мадонна Філіппа була заскочена якось уночі своїм мужем, Рінальдом де Пульєзі, як лежала в своїй кімнаті в обіймах Ладзаріна де Гваццальйотрі, родовитого й хорошого молодого кавалера з того міста, якого вона любила, як свою душу. Коли Рінальдо викрив ті перелюбки, загорівся лютим гнівом і ледве стримався, щоб їх обох на місці не вбити; лише страх за свою власну долю здержав його од душогубства.
Хоч же й не хотів він сам статися вбивцею жінки своєї, та не думав і попускати зрадниці: вирішив домагатись для неї смерті, як належало по закону тамтешньому. Маючи досить доказів її переступу, він, не питавши ні в кого ради, запізвав наступного ранку провинницю до суду. Пані та, смілива й одважна, як бувають завжди ті, котрі щиро люблять, твердо вирішила стати на суд, хоч родичі і друзі розраювали її: воліла померти, чесно визнавши всю правду, аніж утекти боягузливо й жити десь вигнанницею-банітою, виявившись негідною того коханця, що в його обіймах минулу ніч ізночувала. У супроводі багатьох жінок і чоловіків, які радили їй не признаватись, вона з'явилась до подести і з спокійним видом спитала в нього твердим голосом, навіщо він її викликав.
Подеста подивився на неї і, побачивши, що се пані вродлива і статечна, та ще й одважна, як судити з її речей, пройнявся до неї щирим жалем; він боявся, що вона у всьому признається, і тоді йому доведеться, шануючи власну честь, засудити її на смерть. Та хотів він того чи не хотів, мусив допитати її, раз уже скаргу на неї подано.
