– Ну, добре, - каже Белькольоре, - я все те маю, та як ви мене так любите, то вчиніте мені одну ласку, а я вже вволю вашу волю.
– Кажи, що тобі треба, - мовив панотець, - я все зроблю. Тоді жінка й каже:
– Мені треба в суботу до міста, вовну здати, що напряла, та прядку полагодити; як дасте мені п'ять лір (я знаю, що у вас єсть), то викуплю з застави темно-червону, ще дівоцьку, сукню та пояс святковий, бо і в церкву чи так куди ні в чому вже піти. А тоді вже зроблю все, що ви хочете.
– Дай, Боже, чого мені треба, - каже парох, - та в мене при собі таких грошей немає. Але нічого, до суботи я тобі дістану.
– Еге, - одповідає молодиця, - казав пан, кожух дам, та слово його тепле. Може, думаєте, і мене рбіцянками-ця-цянками спокусите, як ту бідну Білюццу, що після того всім батькам невісткою стала? Е, ні, сього не буде! Як не маєте при собі грошей, то сходіть принесіть.
– Ет, - каже панотець, - не посилай мене зараз додому, тут саме така оказія трапилась, що нікого немає, а поки я вернусь - принесе, може, когось лиха година, і нам переб'ють, а тоді жди знову слушного часу.
– Ну що ж, - каже молодиця, - коли хочете, то йдіть, а ні, то сидіть та на мене дивіться.
Бачить панотець, що жінка своє править: «Гроші на бочку, і аз вам дам», а «на упованіє твоє» не хоче, та й каже:
– Ну, як ти не віриш, що я принесу тобі гроші, то от тобі моя блакитна керея в заставу.
– Керея, кажете? - підвела голову молодичка. - А чого вона варта?
– Як то, чого варта? - каже панотець. - Вона ж у мене не селянського сукна, а міланського, а дехто дума, що й голландського. На позаминулому тижні я дав за неї тандит-никові Лотту цілісіньких сім лір, та й то Бульєтто каже (а він на сукнах добре знається), що по правді я мусив би заплатити на п'ять сольдів більше.
– Хіба? - здивувалась Белькольоре. - їй-богу, якось аж не віриться. Ну, та сількісь, давайте мені її сюди.
А в панотчика вже й жила напрутилась; ізняв він мерщій із себе керею та її оддав молодиці; вона сховала її та й каже:
– Ходімо в хижку, панотче, туди ніхто не загляне.
Так же і зробили; єгомость довгенько вовтузився там із молодицею та цмокався ласо, поки з паном Богом її не посвоячив, а зробивши своє, вернувся до церкви в самій сутані, мов де на весіллі побував. А вернувшись, почав думати-гадати, що скільки не позбирає за рік недогарків од свічок, то на п'ять лір не стягнеться, і шкода йому стало тієї кереї. Давай тоді мізкувати, як би викупити її за так грошей, та й вимізкував-таки на другий день, бо був собі, нівроку, хитруватий. А в той день та було саме свято; от він і послав сусідського хлопчика до монни Белькольоре, щоб вона позичила йому ковганки, бо до панотця, мовляв, прийдуть у гості Бігуч-чо даль Поджо і Нуто Бульєтто, так треба буде чимось страву затовкти. Молодиця дала ковганку. В обіди панотець, знаючи, коли сідає до столу Бентівенья дель Маццо з своєю жінкою, покликав свого клірика та й каже:
– На отсю ковганку, однеси її монні Белькольоре й скажи: «Панотець дякує за позичку і просить оддати керею, що хлопчик лишив у заставу».
Клірик пішов із ковганкою до молодиці, що й справді сіла якраз обідати з чоловіком. Поставив він ковганку й переказав, що йому велів священик. Почувши, що панотець вимагає керею, вона вже хотіла щось сказати, як чоловік сердито перебив їй річ:
– Ти що, заставу береш у єгомостя? Ой, дивись мені, бо ошийника схопиш! Зараз же оддай ту керею, сто копанок чортів тобі в пельку! Та гляди, як панотець іще чогось попросить, чи осла, то й осла, то щоб без одмови дала!
Белькольоре встала сердито з-за столу, вийняла з скрині керею, оддала її клірикові і сказала:
– Перекажи ж своєму панотцеві, що не діжде він більше в моїй ковганочці сала товкти, як він такий!
Клірик узяв керею, одніс її священику й переказав жінчині слова. Панотець промовив сміючись:
– Скажи ж і ти їй, як побачиш, що як не даватиме мені ковганки, то нехай вибача - не діжде од мене товкача.
Бентівенья думав, що жінка сказала ті слова з серця, тим що він її налаяв, і не звернув на них уваги, але монна Белькольоре довго ще сварилась із панотцем і сердилась на нього до самого винобрання; та коли єгомость нагрозився, що запроторить її в пащу до Люципера, вона з великого страху запила з ним змирщину молодим вином і заїла гарячими каштанами, і вони ще не раз потім утішалися навзаєм. А замість тих п'яти лір панотець дав до направи її цимбали і казав приробити до них дзвіночок, то вона й тому була рада.
Каландріно, Бруно та Буффальмакко йдуть шукати на берег Муньйона каменя-геліотропа; Каландріно вважає, що знайшов його, й повертається додому з повною пеленою каміння; жінка лає його, а він б'є її спересердя і оповідає товаришам те, що вони знають краще за нього
