– Товариство, як ви послухаєте моєї ради, то ми можемо стати найбагатшими людьми на всю Флоренцію. Чув я од певного і віри годного чоловіка, що в Муньйоні нашому трапляється такий камінь, що хто його при собі носить, той стає невидимий. Ходімо ж пошукаймо його, поки хтось інший не назирить. А я певен, що ми його знайдемо, бо я знаю, який він є; а як знайдемо, тоді вже ясно, що маємо робити: покладемо в кишеню та й гайда до міняйлів, що в них на столах завше повно золота й срібла; скільки захочемо, стільки й візьмемо собі грошей. І ніхто нас не побачить, і розбагатіємо ми за короткий час - не треба вже буде нам день у день, як тим слимакам, стіни розмальовувати.
Як почули тії речі Бруно й Буффальмакко, то осміхнулись про себе, перезирнулись і почали вдавати, що се їх дуже здивувало, та хвалити Каландрінову раду, а Буффальмакко спитав, як той камінь називається. Та Каландрінові, що був зроду нетямущий, назва вилетіла вже з голови.
– Що нам по назві, - сказав він, - коли ми знаємо його силу? Ходімо зараз шукати,чого ми будемо час гаяти?
– Ну, добре, - каже тоді Бруно, - а який той камінь на вигляд?
– Усякі бувають, - одказує Каландріно, - та всі на колір чорні; тим треба нам, я гадаю, збирати всі чорні камінці, які побачимо, поки на той натрапимо. Ходімо ж, годі монятися.
– Постривай, - каже йому Бруно, а тоді вже до Буф-фальмакка: - Каландріно, здається, правду каже, тільки пора тепер недогідна: сонце стоїть високо, світить прямо на берег і, певне, висушило все каміння, так що кожний камінець білим видається, а вранці, поки сонце їх не висушить, там бувають і чорні. До того ж сьогодні на Муньйоні багато всякого народу вештається, той те, той те робить, бо день буденний; як нас побачать, то зразу здогадаються, що ми робимо, та й собі кинуться шукати, а як вони те диво знайдуть, то наш поспіх обернеться в посміх. На мою думку (я гадаю, що й ви на неї пристанете), се треба зробити вранці, коли легше буде чорний камінь од білого розпізнати, і в святковий день, щоб ніхто нас там не побачив.
Буффальмакко схвалив Брунову раду, погодився з ним і Каландріно, та й вирішили вони втрьох піти шукати того каменя в неділю рано, причому Каландріно просив своїх товаришів, щоб вони нікому в світі того не казали, бо й сам він дізнався про те під великим секретом. Потім він розповів їм іще й ті небилиці, що чув про Навербігрушію, а клявся-бо-жився, що то щира правда.
Як Каландріно пішов од них, Бруно й Буффальмакко домовились між собою, як їм спільно діяти. Каландріно хтозна-як виглядав тії неділі; як діждався нарешті, устав на зорі, зайшов до своїх товаришів, і вони всі втрьох подалися через браму святого Галла до Муньйона. Там вони почали ходити по берегу туди-сюди, шукаючи того каменя. Каландріно, як найзавзятіший шукач, ішов попереду, стрибав із місця на місце і пильно придивлявся до кожного камінчика: де тільки побачить чорного, зразу підніме й покладе собі за пазуху. А товариші йшли трохи позаду, зрідка й собі якийсь камінчик підбираючи. Небагато пройшов Каландріно, як уже в нього була повна пазуха; тоді він підняв поли своєї хламиди, шитої не по-фламандському, а по-наському, підвернув кінці під ремінний пояс і набрав таким чином повну пелену каміння; мало того, зробив такий мішок ще і з плаща, і той насипав ущерть.
Як побачили Бруно й Буффальмакко, як нав'ючився Каландріно (а діло було вже під обіди), Бруно обізвався до Буф-фальмакка, як було між ними домовлено:
– А де ж се Каландріно?
Буффальмакко, хоч і бачив, що Каландріно стоїть неподалік од нього, подивився сюди-туди та й каже:
– Не знаю, ще недавно він був тут, трохи попереду.
– Може, й був недавно тут, - каже Бруно, - та тепер, мабуть, уже дома обідає, а ми тут, як дурні, шукаємо на березі чорні камінці.
– Ти ба, який хитрий! - каже Буффальмакко. - Пошив нас у дурні та й покинув тут, а ми йому й повірили. Ну, слухай, який же йолоп, окрім нас, повірив би, що в Муньйоні є каміння такої чудодійної сили?
Почувши їхню розмову, Каландріно подумав, що той камінь і справді попався до нього, бо товариші його не бачать, хоч він і тут. Надзвичайно задоволений із сієї удачі, він не сказав їм ні слова і вирішив іти додому; повернувся та й пішов. Як товариші те побачили, Буффальмакко сказав Бру-нові:
– А нам що тут робити? Ходімо й собі додому!
– Ходімо, - сказав Бруно, - але Богом божуся, що Каландріно більш мене ніколи не одурить. Ух, якби отеє він був передо мною, як увесь сьогоднішній ранок, я так би вчесав його сією каменюкою по литках, що дав би на місяць пам'яткового!
Як сказав, так у той же мент розмахнувся й поцілив каменем Каландрінові в ногу. Бідолаха аж засичав із болю, підняв ногу, та змовчав і пішов далі. Тоді Буффальмакко взяв один із камінців, що підібрав був на березі, та й каже:
– Бач, який гарний камінець; якби отаким та Каландрінові в спину!
