Коли служниця побачила його знову, зробила все так, як пані веліла. Зраділий бакаляр почав просити ще пильніше, знай, листи писав до неї та гостинці слав: усе те приймалось, а відповіді були такі - ні туди, ні сюди; довго вона так його надіями манила. Розказала про те й коханцеві своєму, той аж сердитись уже почав і ревнувати потроху; тоді вона, щоб показати йому, що підозри його даремні, послала до бакаля-ра, який настійливо свого домагався, служницю свою, щоб таке йому од її імені сказала: пані, мовляв, давно вже впевнилась, що він її щиро любить, та досі не мала змоги нічим його потішити, але сподівається зійтися з ним на різдвяні святки (недовго вже чекати!), нехай же, коли хоче, приходить на другий день свята ввечері до неї в двір, а вона вийде до нього, як тільки зможе.
Бакалярові тут і світ угору піднявся; як настав призначений час, він пішов до двору своєї коханої; служниця впустила його і замкнула в дворі, а він став чекати вдовичку. Вона ж на той самий вечір запросила до себе полюбовника свого: повечеряла з ним веселенько і розказала йому, яку вона штуку затіяла.
– Побачиш, - каже, - як я люблю й кохаю того бака-ляра, що ти мене до нього так по-дурному ревнуєш.
Коханець вислухав тої мови з великою втіхою; йому дуже кортіло побачити на ділі те, на що вона словами натякнула.
Як на те, у святвечір випав великий сніг - усе кругом завіяв; постоявши якусь часинку в дворі, бакаляр добряче-таки змерз, але терпів той холод, сподіваючись любої нагороди. Через деякий час Елена сказала своєму коханцеві:
– Ходімо в нашу кімнату і подивимось у вікно, що там робить твій, як ти гадаєш, суперник і що він казатиме служниці, - я послала її на переговори.
От підійшли вони до віконця, - їх із двору не видно було, а вони все бачили й чули.
– Ріньєрі, - озвалась до бакаляра служниця з вікна іншої кімнати, - пані моя у превеликій досаді: сьогодні ввечері до неї завітав один з її братів; він довго з нею розмовляв, потім зостався вечеряти та й досі ще сидить. Але, здається, він піде вже скоро додому. Тим пані й не могла до тебе вийти; та тепер уже недовго ждати. Вона просить тебе не гніватись за те, що доводиться чекати.
Бакаляр думав, що все те правда, і одповів так:
– Скажи моїй дамі, нехай про мене не турбується, якщо їй зараз незручно вийти; а як буде змога, то нехай не бариться.
Служниця вернулась і лягла спати, а пані сказала своєму коханцеві:
– Ну, що тепер скажеш? Якби я його любила, то хіба б я морозила його отак у дворі?
По сій мові повела заспокоєного коханця до ліжка і довгенько з ним там любо втішалася, жартуючи й глузуючи з бідолашного бакаляра. Ріньєрі ходив туди-сюди по двору, рухався, щоб хоч трохи зігрітися, та не мав де сісти, не мав де голову в затишку притулити; він проклинав паниного брата, що так довго в гостях затримався; кілька разів йому вчувалось, що двері рипнули, що зараз йому одчинять - та марні були всі надії. Набувшися досхочу з своїм коханцем (а вже звернуло з полуночі), Елена сказала йому:
– Ну, як тобі, моє серце, подобається сей бакаляр? Як по-твоєму, що більше: його розум чи моя любов до нього? А той холод, що я на нього нагнала, - хіба не погасить вогню ревності, що запав тобі в душу од моїх жартів?
– Серце моє коханеє, - одказав юнак, - тепер я твій навіки, бо ти моє добро, мій спокій, утіха моя й надія.
– То поцілуй же мене тисячу разів, - сказала вдовиця, - щоб я побачила, чи правду ти мені кажеш.
Коханець міцно обійняв її й поцілував, мабуть, не тисячу, а десять тисяч разів. По сій любій розмові пані сказала:
– Ану, встаньмо на хвильку, подивимось, чи не погасло те полум'я, що палало в душі мого нового зальотника, як він писав мені про те раз у раз?
Вони встали, підійшли вдвох до вікна і виглянули в двір. Бакаляр стрибав і витанцьовував по снігу, з великого холоду придзвонюючи до того танцю зубами; такого шпаркого танцю вони ще зроду не бачили.
– Що ти на се скажеш, мій любчику? - сказала пані. - Бач, як у мене мужчини без козиці й без дудки танцюють?
– Бачу, бачу, втіхо моя! - одповідав коханець, сміючися.
– А тепер ходімо до дверей, - сказала йому вона, - ти мовчи, а я з ним поговорю, почуємо, що він нам скаже, то, може, ще й не так посміємося.
Вийшли вони потихеньку з кімнати і спустились до вхідних дверей; не одмикаючи їх, пані півголосом окликнула бакаляра крізь щілочку. Почувши, що його гукають, бакаляр оддав дяку Богові, бо думав, що зараз його впустять; підійшовши до дверей, він сказав:
– Я тут, мадонно! Одчиніть, на бога, бо я зовсім замерзаю!
– Бачу, - каже Елена, - що тобі таки холодно; мороз, мабуть, великий, бо снігу випало небагато; та в Парижі, я чула, ще й не такі зими бувають. Я ще не можу тобі одчинити, бо капосний брат як прийшов учора звечора в гості, то й досі не йде; та скоро вже, либонь, піде, і тоді я тобі зразу одчиню. Насилу оце я од нього одвихнулась, щоб тебе трохи втішити, щоб не так досадне було ждати.
