Мітрідан заздрить Натанові, що він такий щедрий і великодушний, і хоче його вбити; не знаючи його в образ, він зустрічається з ним і випитує, як се можна зробити; за радою самого Натана він знаходить його в гаю; впізнавши, хто се, Мітрідан засоромлюється і стає Натанові другом
Усім і справді здалося великим чудом, щоб духовна особа та проявила таке благородство. Коли розмови про те вщухли, король велів Філостратові оповідати далі, і той, не гаючись, почав:
Шляхетні мої пані! Велика була щедрість короля гиш-панського, майже неймовірна великодушність абата Клюнійського, та не менш гідний подиву той чоловік, котрий, як ви зараз почуєте, з благородства свого вирішив оддати себе в жертву тому, хто важив на його тіло й душу; так би воно й сталось, якби той інший захотів тую жертву прийняти.
Відома річ (якщо вірити свідченням генуезців та інших людей, котрі в тих краях бували), що десь у Китайщині жив колись один родовитий і багатий, як ніхто, чоловік. Звали його Натаном, і жив він у своєму маєтку край дороги, по якій мусив проїхати кожний, хто мандрував із заходу на схід чи зі сходу на захід. Будучи людиною щедрою й великодушною і прагнучи прославитись спасенними ділами, він найняв багатьох майстрів і за короткий час спорудив великий, гарний і розкішний палац, що другого такого ніде, може, й не було, і обмислив його всім потрібним для прийому й шанування дорогих гостей. Численній своїй досвідченій службі він велів приймати й шанувати в тому палаці всіх, хто по тій дорозі йшов чи їхав, і так пильно того похвального звичаю дотримував, що невдовзі слава про нього розійшлася по всьому сходу, ба докотилась і до заходу.
Коли той Натан уже вбився, як то кажуть, у літа, не втомившись, одначе, од своєї щедрості, прочув про нього один юнак, на ймення Мітрідан, що жив недалеко од тих країв.
Маючи себе за чоловіка не менш багатого, ніж Натан, він почав заздрити його доблесті й славі і вирішив ту славу загнати під лаву, а щедрість ще більшою щедрістю затьмарити. Він також побудував собі палац, подібний до Натанового, і став гойно вітати в ньому всіх перехожих і переїжджих; за короткий час тою своєю надзвичайною гостинністю він залучив неабиякої слави.
Одного разу, коли Мітрідан був сам-один у дворі при своєму палаці, якась стара баба увійшла туди через одну браму і попросила в нього милостині; він їй дав; тоді вона вернулась другим ходом і дістала милостиню вдруге; так повторювалось дванадцять разів. Коли баба вернулась до нього втринадцяте, Мітрідан сказав їй:
– Щось ти, бабо, дуже завзято жебраєш! Почувши сії слова, стара сказала:
– О, предивна щедросте Натанова! У його палац я входила тридцятьма і двома входами, як і тут, і прохала щоразу милостині; він удавав, що не впізнавав мене, і подавав щоразу. А тут уже на тринадцятім разі мене впізнано й осміяно!
Сеє сказавши, пішла і більше не верталась. Почувши ті слова старої, Мітрідан, для якого всяке звеличення Натано-вої слави було великим приниженням його гідності, спалахнув ярим гнівом і гукнув:
– Горе мені, нещасному! Як я можу досягти Натанової щедрості в великому, не то що перевершити, як надумав, коли і в такій дрібній справі з ним не годен зрівнятись! Даремні будуть всі мої зусилля, поки я його із світу не згладжу; старість його не бере, то мушу своїх рук до того докласти.
Охоплений тим раптовим поривом, Мітрідан, нікому не сказавши про свій намір, сів на коня і в супроводі нечисленної дружини прибув на третій день до того міста, де жив Натан. Велівши своїм супутникам не признаватись до нього і одпустивши їх до дальших розпоряджень, він сам-один подався надвечір до Натанового палацу; поблизу від того місця він зустрів самого господаря, що вийшов прогулятись на самоті в простенькій одежі. Мітрідан не знав його в лице і спитав у нього, чи не знає він часом, де живе Натан. Той одповів йому ласкаво:
– Сину мій, ніхто в сьому краю краще за мене не зможе тобі сього показати; коли хочеш, я поведу тебе туди.
Юнак сказав, що пе буде йому вельми приємно, тільки йому хотілося б, щоб Натан його не бачив і не впізнав.
– І се я можу тобі влаштувати, - сказав Натан.
Тоді Мітрідан ізсів з коня й пішов разом з Натаном до палацу, любо з ним по дорозі розмовляючи. Тут Натан велів одному слузі своєму взяти од Мітрідана коня і шепнув йому на вухо, щоб ніхто з челяді не казав гостеві, що він і є Натан; слуга негайно передав те всім. Коли вони вступили в палац, Натан запровадив гостя до прегарної світлиці, де його ніхто не бачив, крім нарочито приставлених до нього слуг, а сам дотримував йому компанії, велівши трактувати його якнайліпше. Мітрідан ставився до нього шанобливо, як до батька, проте спитав у нього, хто він такий. Натан одповів йому на те:
