– Мітрідане, не дивуйся з моєї ради і моєї зваги, бо відколи я став сам собі паном і надумав чинити так, як думаєш чинити і ти, не було ще жодного чоловіка, що завітав до мене в дім і я не вволив його прохання, коли се було можливо. Ти прийшов сюди і зажадав мого життя; дізнавшись про твоє жадання, я зразу вирішив оддати тобі його, щоб ти не виявився тим єдиним чоловіком, котрий вийшов звідси не-вдоволеним; щоб же ти міг його взяти, я дав корисну для тебе раду - як одібрати моє життя, свого не втративши. Тим кажу тобі ще раз і прошу тебе: візьми його, коли хочеш, уволи свою волю, а я вже не знаю, чи може бути з мого віку який кращий ужиток. Я вже вісім десятків літ заживав світа з усіма його радощами і втіхами і знаю, що за несхибним законом, дійсним для людей і для всього сущого, мені вже небагато залишилось жити; тому я гадаю, що краще буде оддати сей останок віку, як я завше оддавав і тратив скарби мої, не чекаючи, поки природа сама одніме його в мене, всупереч моїй волі. Оддати сто років - і то не великий дар, а то й зовсім марничка - оддати якісь там шість чи сім років, що мені лишились. Бери ж, коли хочеш, моє життя все, як єсть, бо відколи я живу, ніхто ще не жадав його, і не знаю, чи хто коли зажадає, як не візьмеш ти, бо ти ж на нього важив. Та якби й знайшовся згодом такий чоловік, то я знаю, що чим довше житиму, тим менш вартне буде моє життя; тож благаю тебе, візьми його в мене, поки воно ще має якусь ціну!
Мітрідан, до краю засоромлений, сказав:
– Боронь Боже, щоб я не то одняв коли, а зазіхнув (як се було недавно) на такий дорогоцінний скарб, як ваше життя; якби приміг, я доточив би вам свого віку, замість вам його вкорочувати.
– Ти справді хочеш доточити мені віку? - спитав одразу Натан. - Ти можеш се зробити. Хочеш, я зроблю з тобою так, як іще ні з ким не робив - візьму в тебе твоє, хоч досі ніколи не брав чужого?
– Хочу, - сказав, не надумуючись, Мітрідан.
– Тоді зробімо ось як, - промовив Натан. - Ти, молодий, залишишся в моїм домі і будеш зватись Натаном, а я, старий, піду до твого дому і називатимусь однині Мітріданом.
– Якби я вмів, - каже тоді Мітрідан, - якби я вмів робити так добре, як умієте ви, як завжди ви робили, я з дорогою душею прийняв би вашу пропозицію; та здається мені, що мої вчинки могли б применшити Натанову славу, і тому я не наважуюсь погодитись: не хочу псувати під чужим іменем того, що незугарен зробити під своїм власним.
Так вони довго ще один з одним любо розмовляли, а тоді повернулись разом до Натанового палацу, де господар гостив Мітрідана ще кілька днів, упевнюючи його знаннями своїми й досвідом в його високих і величних задумах. Коли і Мітрідан із своїми людьми захотів повернутись додому, Натан одпустив їх, показавши ділом, що ніхто на світі не може переважити його щедрістю.
Мессер Джентіле де Карізенді, вертаючись із Модеми, видобуває з гробниці жінку, що він любив: її поховано, бо думали, що вмерла. Очунявши, вона спороджує хлопчика, і мессер Джентіле повертає її разом із сином її мужеві, Нікколуччу Каччаніміку
Великим дивом дивувало все товариство- як то можна, щоб чоловік самохіть оддавав своє життя другому? Всі казали, що своєю великодушністю переважив Натан і короля гишпанського, і абата Клюнійського. Багато ще всячини говорено з сього приводу, та король, поглянувши на Лауретту, дав їй зрозуміти, що тепер її черга оповідати, і вона, не гаючись, почала такими словами:
– Юнії мої подруги, тут стільки вже говорено про доблесні і шляхетні вчинки, що нам, діждавшися своєї черги, не залишається, здається, про що розповідати. У всіх попередніх історіях були показані такі високі взірці великодушності, що доведеться нам, мабуть, звернутись до любовних справ, сього невичерпного джерела для розмов про найрізноманітніші речі. З сієї причини і ще через те, що воно більше підходить до нашого віку, хочу я розповісти вам про великодушний учинок одного закоханого; сей учинок, коли все зміркувати, здасться вам, напевне, гідним не меншої хвали, ніж ті, про які ви чули: зважмо на те, що заради оволодіння предметом своєї любові люди роздаровують скарби, забувають ворожнечу, наражають на незчисленні небезпеки не лише життя своє, а й найдорожче в світі - славу свою й честь.
Жив колись у Болоньї, найкраснішому місті на всю Ломбардію, один лицар, шанований усіма за визначний рід і великі чесноти; звали його мессер Джентіле Карізенді. Він був іще молодий і закохався в одну шляхетну пані на ймення мадонну Каталіну, що була одружена з Нікколуччом Качча-німіком. Не добившись од тої пані взаємності, він удався в незмірний розпач, а коли його запросили в Модену на уряд подести, він переїхав туди з Болоньї.
