– Панове, чував я колись од людей, що є в Персії прегарний, на мою думку, звичай: коли хто бажає вшанувати якнайліпше свого друга, то кличе його до себе додому й показує йому все, що має найдорожчого, - чи та жінку свою, чи другиню, чи дочку, чи ще там що, і каже, що приміг би, то й серце своє радо показав би; сей-то звичай хочу завести я і в Болоньї. Ви з ласки вашої вшанували мене тим, що прийшли до мене в гостину, а я хочу вшанувати вас по-персидськи, показавши вам те, що в мене є (чи може бути) найдорожчого. Та перед тим я хочу спитати вашої думки про один непевний казус: в одного чоловіка був у домі вірний і щирий слуга; він тяжко захворів, і господар, не дочекавши смерті недужого, велів винести його насеред дороги і вже не дбав більше про нього. Ішов чужий чоловік і, пожалівши болящого, прихистив його в своїй господі; не шкодуючи сил і заходу, він знову поставив його на ноги. Якщо він зоставить його в себе на службі, то цікавий я знати, чи перший господар має якесь право скаржитись чи гніватись на другого, якщо вимагатиме повернення слуги і той його не оддасть.
Знакомиті гості, порадившись між собою і дійшовши спільної думки, доручили передати ту свою відповідь Нікко-луччові Каччаніміку, бо він був між ними чоловік проречис-тий аж надто. Похваливши передовсім персидський звичай, він сказав, що поділяє думку всіх інших гостей: перший господар не має жодних більше прав на слугу свого, бо не тільки занедбав його при лихій годині, а ще й із дому прогнав; слуга ж, зазнавши добродійства з боку другого господаря, належить йому по справедливості, тому, залишивши його при собі, другий господар не вчиняє першому ні шкоди, ні насильства, ні образи. Решта гостей, що сиділи за столами, сказали, що теж дотримуються тієї думки. Лицар, дуже задо-, волений з такої відповіді, а особливо з того, що її передав сам Нікколуччо, заявив, що він теж із ними згоден, а потім сказав:
– А тепер я вшаную вас тим, що обіцяв. Покликавши двох челядинців своїх, він послав їх до дами, котру велів уже вбрати пишно й розкішно, і наказав передати їй, щоб вона була така ласкава й прийшла порадувати присутністю своєю його вельмишановних гостей. Тоді вона взяла на руки свого хорошого сина, ввійшла в супроводі тих двох челядинців до світлиці і сіла, на господарів знак, біля одного шляхетного гостя.
– Панове, - сказав мессер Джентіле, - от що в (і гадаю буде) в мене найдорожчого; подивіться лишень самі й посудіть, чи правду я кажу.
Гості привітали її шанобливо, вельми похваляли її красу й запевнили господаря, що недаром він її так високо цінує. Придивляючись до неї, не одному спадало на думку, що то вона і єсть; але ж усі гадали, що її нема на світі. Найпильні-ше приглядався до неї Нікколуччо і, коли господар вийшов кудись на хвильку, він, бажаючи дізнатись, хто вона така, не стримався й спитав її, чи вона з Болоньї, чи не тутешня. Пані, чуючи мужеве питання, хотіла була озватись до нього, але все-таки змовчала, дотримуючи угоди. Хто питав у неї, чи її то дитина, хто цікавився, чи не жінка вона господареві, чи так родичка яка, але вона нікому не одповідала. Коли мессер Джентіле знову ввійшов до світлиці, один із гостей сказав йому:
– Добродію, ся жінка й справді чистий скарб, та чи не німа вона, буває?
– Панове, - сказав мессер Джентіле, - те, що вона й досі не обізвалась, є не малим доказом її чесноти.
– То скажіть же нам, - питав далі той гість, - хто вона така?
– З дорогою душею, - одказав лицар, - але мусите обіцяти мені, що хоч би що я казав, не рушите з своїх місць, поки не докажу до кінця.
Діставши од усіх таку обіцянку, мессер Джентіле сів біля тої пані, коли поприбирали зі столу, і почав так промовляти:
– Панове, ся жінка і єсть отой щирий і вірний слуга, що я допіру питався в вас про нього; її родичі, котрим була, певне, не дорога, викинули її на вулицю, як річ негодящу й непотрібну, а я підняв її і, доклавши всіх зусиль і старань, вирвав її з обіймів смерті; Господь же, мавши обачення на добрі мої почуття, обернув страхітливого трупа на таку урочу красу. Та щоб ви краще мене зрозуміли, розповім я вам усю ту річ коротенько, але по порядку.
Та й почав розказувати їм, з самого початку, як він у неї закохався і що було далі аж до самого кінця; всі присутні дивували великим дивом, слухаючи тої пригоди. Вкінці мессер Джентіле сказав:
– Отже, коли всі ви, а особливо Нікколуччо, й досі дотримуєтесь недавнього присуду, то жінка ся, по всій справедливості, моя і ніхто не має права вимагати од мене її повернення.
Ніхто на те не озвався і словом: усі чекали, що скаже господар далі. Нікколуччо, всі гості й сама пані плакали з жалощів; тоді мессер Джентіле підвівся з місця, взяв дитину до себе на руки, а мадонну Каталіну за руку, підійшов з ними до Нікколучча і сказав:
