Ви любите творчість Олексія Волкова? Тоді негайно починайте читати новий роман «День відбуття».Ви ще не знайомі з творчістю Олексія Волкова? Тоді тим більше прочитайте цю книжку. Переможець другого конкурсу «Золотий Бабай», майстер інтриги, лікар і письменник, він радує нас своїм черговим романом. Усі, хто прочитав попередні книжки — «Виконавець» та «Подорож у безвихідь», солідарні в одному — на небосхилі української літератури зійшла нова зірка. Її ім'я Олексій Волков.У трилері «День відбуття» письменник повертається до містичних мотивів і, як завжди за динамічним сюжетом приховує багато загадок та серйозних питань. І кожен читач тут знайде своє. Варто тільки пошукати.
Їх було троє проти нього одного. Розташувавшись півколом, вони пружинили на напівзігнутих ногах, готові будь-якої миті кинутися вперед, на супротивника, або відскочити. Їхні рухи нагадували котячі — м’які та обережні й разом з тим стрімкі та сильні. Вони намагалися зайти ззаду, але він не пускав, відступаючи і пильно стежачи за кожним із них.
Нападники зовсім не виглядали дрібнотою — середні на зріст, міцні та жилаві, з широкими спинами, а однакові короткі стрижки робили їх схожими між собою. Та навіть поруч із такими хлопцями одинак виглядав справжнім гігантом. Вищий на цілу голову, майже вдвічі ширший у плечах, він, здавалося, повинен був розжбурляти їх за лічені секунди. Його постаттю та рухами мимоволі можна було замилуватися.
Та ось він відчув позаду стіну. Ще до того, як торкнувся її спиною. Найнебезпечніший із супротивників, що стояв з ним віч-у-віч, зробив кілька обманних рухів, аби вивести здорованя з рівноваги, але марно. Той блискавкою метнувся вперед і з розвороту вдарив ногою середнього. Удар виявився таким несподіваним для нападника, що той відразу перекинувся навзнаки. Другий, відчуваючи, що наступний удар дістанеться йому, встиг відскочити, а третій уже вхопив здорованя за куртку. Вони зчепилися, і за мить менший уже летів сторчголов. Але той, що встиг відскочити, стрімко кинувся йому в ноги, а той, що першим прийняв удар, уже сидів на спині велетня, обхопивши його за шию. Скинути його не вдалося, і вони завалилися всі разом, а за якусь мить і третій опинився зверху. Це відчайдушне борсання точилося якусь хвилину, поки здорованя не скрутили так, що він не міг і ворухнутися: один заламав його ноги, другий заволодів рукою та шиєю, третій намертво сів на другу руку. Жодного шансу видертися не залишилося.
— Ну, все, харош… — прохрипів здоровань. — Ну! С-синки… Заждіть, я вас наступного разу п-поламаю…
Напевно, йому добряче притиснули або вдарили губу, і він пробував її пальцем, чи немає крові, напівжартівливо-напівзлостиво зиркаючи на своїх недавніх супротивників.
Тренування давно скінчилося, і більшість хлопців порозходилися. Ті, що залишились, займалися «вільною творчістю», качалися або спостерігали за щойно закінченим поєдинком. Той, у червоній куртці, що першим прийняв удар, потирав рукою ребра і відсапувався. Куртка на спині потемніла від поту.
— Що, Сергію, дісталося? — запитав хтось із хлопців, проходячи поруч.
— Йому більше перепало, — заперечив «червоний», хитро зиркнувши на тренера. — Ні, Євгене?
— Ти мені п-поговори, — буркнув той, — с-синки… Взяли собі за звичку гуртом батька бити… П-поламаю…
Євген уже розв’язав пояс білої куртки, і його довгі кінці волочилися по килиму, торкаючись синіх з лампасами трусів та довгих м’язистих ніг.
— А чого чекати? — Сергій рвучко скочив на килимі і зав’язав пояс на куртці. — Га? Сам на сам.
Вийшовши на центр килима, він зробив кілька рухів, запрошуючи тренера. Той, щойно всівшись, неохоче підвівся, але несподівано розізлився і майже побіг до нього.
— Ну, все, ти сам хотів…
— А як, творчо чи не дуже?
— Ніякої творчості, спортивне самбо. — І Євген кинувся на нього.
Вони закрутилися на килимі. Попри дефіцит маси та досвіду, Сергій був прудкіший. Якийсь час йому вдавалося триматись. Він уникнув кількох підсічок і в якийсь момент мало не завалив Євгена на стегно. Але тягатися з ним сам на сам довго не міг. За дві хвилини вони завалилися на килим, причому Євген опинився зверху. Сергієві вдалося відстояти руку, та Євген миттєво заволодів ногою. Больовий прийом став неминучим. Вільною рукою Сергій застукав по килиму, рятуючись від неминучого болю.
— Ж-живи, с-синок, — весело промовив Євген, як завжди, ледь помітно затинаючись. — Ну, є ще б-бажаючі сам на сам? Н-немає? Отож…
І він скинув куртку, оголивши могутній торс. Хлопці, що залишилися в залі, заздрісно зиркаючи на нього, роздягалися й запихали в сумки мокрі куртки, які не завадило б перед цим викрутити. Дехто сидів на килимі, розслабляючись, заплющивши очі, і тільки Сергій, впершись кулаками в килим, ще віджимався від нього.
Чоловік середніх літ з помітною сивиною в зачесаному назад волоссі підвівся зі стільчика на балконі.
Він бачив усе, що відбувалося внизу, на килимі. Більше того, уважно спостерігав за спортсменами впродовж усього тренування і навіть по його закінченні. Нарешті йому набридло. Тому, коли Сергій закінчив віджиматися і перевернувся на спину, темно-сірого піджака, до якого вже звик, не побачив.
— Що за мужик? — промовив невідомо до кого Андрій, хлопець у білій куртці, що сидів поруч. — Крутиться тут уже третє чи четверте тренування.
— Тренер збірної, — пожартував Сергій, — приїхав тебе під знамена запрошувати.
Нарешті зал спорожнів. Євген, зачинивши двері, попростував з кількома хлопцями через парк, а Сергій побрів до тролейбусної зупинки. Сьогодні він утомився і потягнув стопу. Наслідки торішньої травми давалися взнаки.
