Рюкзаків вони не знайшли. Очевидно, речі знаходилися у самому Серці Диявола, якщо підривники, відходячи на відстань, яку вважали безпечною, не схотіли тягти їх із собою; або ж вони лежать у засипаному відрізку, де, очевидно, перебувають і Ринат, з вусатим — живі або мертві. Лише важкий молоток, схожий на маленьку кирку, залишився притуленим до стіни метрів за двісті від епіцентру вибуху — мабуть, саме тут комусь набридло його нести. І ще Сергій знайшов кільця риболовної жилки, змотані і кинуті ним же під час просування за групою. Жилка була грубою і надзвичайно міцною — рвати руками її вдавалося лише намотавши кінці на щось тверде, інакше волосінь врізалася у долоні. Отже, складена у троє-четверо, вона повинна була витримувати вагу людського тіла.
Юлія сіла під стіною Хмарочоса, притулившись до неї. Дівчина виглядала вкрай змученою — шлях виявився виснажливим, а нервове напруження відбирало останні сили. Глянувши вгору у щілину, яка губилася десь у висоті, вона застигла, поклавши зброю на коліна.
Сергій почав одразу. Вибравши найвужче місце щілини між майже гладкою вертикальною стіною Хмарочоса і сусідньою скелею, молотком він почав вирубувати довгасті заглибини, у кожну з яких можна було б боком поставити стопу. Саме це збиралися робити вони з Тализіним. Той навіть встиг застолбити ідею за собою і отримати офіційний дозвіл правління клубу. Не встигли. Тепер це доведеться робити самому і практично без інструментів.
Він товк молотком у скелю, а думки оберталися в одному напрямку. Чи існує реальна можливість все-таки пройти Гусяче Горло? Не звідси, звичайно. Чи заворушилося вже правління клубу? Якщо Інна отримала його листа, то, безперечно, почало. Наскільки важке завдання стоятиме перед рятувальниками? Пірнути у затоплену галерею, а там… Навіть якщо отримати необхідне спорядження, пройти Гусяче Горло з аквалангом неможливо. Тим більше там якийсь вільний уламок. Може, вода знайде стік або, навпаки, зменшиться притік води, і шлях стане прохідним. Але за будь-яких умов усе залежало від того, чи передала Марина його листа о дев’ятій ранку. «Передай, красуне… — подумки звернувся до неї Сергій. — Знаю, що я винен перед тобою, але не настільки, щоб карати мене смертю. Передай! Я тебе у ніжки твої гарні поцілую…» Такі думки з’являлися від зневіри. Навіть рубаючи сходи догори, він не вірив у можливість вибратися на поверхню іншим шляхом.
— Серьожа!
— Що?
Він випростався і припинив стукати. Юлія сиділа внизу, піднявши до нього погляд, оскільки, вирубавши кілька сходинок, Сергій перебував уже над нею.
— А високо вона тягнеться?
— Ніхто не міряв. Вище, ніж сягає світло ліхтаря.
Періодично він вимикав свій ліхтар і намагався рубати навпомацки та користуючись слабкими спалахами, коли Юлія підіймала голову. Протилежна скеля давалася легше, а от сам Хмарочос… А сходинки вимагалися дедалі глибші — зірватися з висоти означало б кінець усіх надій.
Скоро він зліз, зціпивши зуби. Напевно, коліно після цієї подорожі ніколи не відновиться. Він більше не вийде на килим, а все життя кульгатиме. Ця думка навіть не викликала жаху. Можливо, навіть зараз він би легко погодився на таке. Якби взамін хтось дав гарантію, що життя продовжуватиметься…
— Давай я трохи спробую, — Юлія торкнула його за плече, коли він приземлився поруч.
Сергій лише посміхнувся.
— Ні, це дуже важко. Потрібна фізична сила. Зараз я відпочину і ліземо далі. Справа рухається.
Він взяв її руку і легенько стиснув.
— Усе буде гаразд, не бійся.
— Біля тебе я не боюся, — сказала вона, вдячно притулившись до нього. — Коли ти лізеш нагору, тоді мені стає страшно. Ми виберемося?
— Обов’язково, — пообіцяв Сергій. — Там, нагорі, ця стіна повинна закінчуватися, і має бути розгалуження нових печер — так званої Верхньої сітки, свого роду другий поверх. Так вважає Тализін. Він начитаний та розумний. Каже, що під час тектонічних перетворень у якійсь там ері мільйони років тому так мало статися. Він має свою теорію і довів її на засіданні нашого клубу. Принаймні таке явище буває нерідко в інших печерах подібної будови. Отож, можливо, і в наших. І якщо ми видеремося на Хмарочос і знайдемо систему верхніх коридорів, то зможемо спуститися у західну гілку по той бік Гусячого Горла. Розумієш?
— Розумію, — сказала вона. — А там хіба є щось подібне до цього Хмарочоса?
— Подібного немає, — відповів Сергій. — Але є ділянки, де тріщини наче губляться десь угорі. Долізти до них неможливо, тому невідомо, з чим вони можуть сполучатися. Може, і з коридорами Верхньої сітки.
Юлія полізла глибоко у внутрішню кишеню і витягла звідти пакетик з загорнутою плиткою шоколаду. Вона була невеличка, але груба. Юлія зібралася її розламати, коли Сергій зупинив її. Він також запхав руку до кишені і витяг замотаний у кульок хліб.
— Те, що смачніше, потрібно лишати на потім, — сказав він.
— Невідомо, що зараз смачніше, — відповіла Юлія.
Обід не забрав багато часу, і Сергій підвівся, беручи інструмент, який виявився доволі зручним.
— Він тут, — сказала Юлія.
— Хто? — не зрозумів Сергій, який уже було сперся рукою на сходинку.
