Він так і стояв на колінах, важко дихаючи, впираючись руками у стегна. Пекучий біль у попереку зростав, на боці посеред білої пов’язки проступала яскрава червона пляма. Невже зараз раптово потемніє в очах, стане млосно і він впаде на каміння?
Цього не трапилося. В очах не темніло, дихання налагоджувалося.
— Рана велика? — запитав він.
— Не дуже, — відповіла Юлія. — Здається, неглибока. Дуже довга, отже, глибокою бути не повинна.
— Звідки ти знаєш?
— Ніж вузький, — пояснила Юлія. — Якби ішов углиб, була б коротка і рана, а він наче чиркнув по тобі.
Сергій глянув на неї, нічого не сказавши. Ніж нападника дійсно був вузьким та кривим.
Він підвівся.
— Посидь, — попросила Юлія. — Посидь трохи!
— Ніколи. — Він підштовхнув її до зробленого лазу. — Лізьмо.
— Ти перший, — сказала вона. — Я не лишу тебе тут!
— Перша ти, — заперечив він. — Якщо мені стане погано, я падатиму і зіб’ю тебе своїм тілом. Давай.
— Не падай, добре? Сергійку, пообіцяй мені!
— Обіцяю. Вперед…
У неї спритно це виходило. Працюючи руками й ногами, вона вилізла метрів на три вгору і застигла.
— Я чекаю тебе.
Він ще раз озирнувся, знайшов кирку, підібрав каску і поліз за Юлією.
Система верхніх коридорів мала деякі особливості. Печери були низькими, ходи звивистими, а каміння гострим та неторканим. Ніхто й ніколи не шліфував його тут власним одягом. Над Хмарочосом утворювалася невеличка площадка з нависаючим бриластим склепінням, від якої розходилося кілька відгалужень. В усіх коридорах угорі місцями утворювалися якісь сліпі щілини, з їхніх країв звисали дрібні сталактити, ще не порозтягувані численними туристами.
Обдивившись, Сергій глянув на компас.
— Якщо розраховувати потрапити у нижні коридори десь ближче до виходу, потрібно тримати східний напрямок. Ось цю гілку, — він показав рукою, — можна спробувати.
Печера забирала дещо на північ, але була найширша з тих кількох, що починалися над Хмарочосом. Він уже підвівся, коли Юлія несподівано запропонувала:
— А що як нам піти сюди? — І вказала на доволі вузьку щілину, що відходила догори навскіс.
— Навіщо? — не зрозумів Сергій. — Це зовсім не той напрямок, та й… треба бути камбалою, щоб лізти по ній.
Щілина дійсно мала майже горизонтальне розташування і була досить вузькою.
— Зате вона йде догори, — наполягала Юлія.
— І що з того?
— А раптом ми знайдемо ще один вихід? Скільки ми лізли догори по Хмарочосу? Метрів з тридцять, напевно!
— Ну, тридцять — не тридцять…
— А щілина підіймається ще вище!
Сергій лише посміхнувся.
— Тут не один раз облазили усю цю гору в розрахунку знайти ще якийсь вхід у печери. Немає тут інших виходів на поверхню.
Тим не менше, він запхався головою у щілину і висвітив вузький прохід. Щілина йшла під кутом, ще звужувалася, потім забирала ще більше вгору. А Юлія була вже тут. Озирнувшись на прірву, з якої вони піднялися, вона сказала:
— Ти не чуєш? Щось таке — наче протяг. Ледь помітний, я обличчям відчуваю. І тут холодніше…
— Я не відчуваю нічого, — сказав він, але намірився лізти у щілину.
— Давай, я перша, — запропонувала Юля. — Я менша.
І вона полізла вперед. Тримаючись рукою за бік, Сергій відштовхнувся ногами і ліз за нею. Після повороту щілина стала ширшою, а потім розділилася ще на дві — одна повертала вниз, друга продовжувала той самий напрямок. Сергій звернув увагу, як змінилася порода в цих місцях. «Зуб» у місці розгалуження був утворений каменем, що мав явну пошарову будову — шари наче збиралися лущитися один від одного і колір його був сірим.
Юлія зупинилася.
— Що там? — запитав він.
— Нічого. Ти був правий. Кінець ходу.
Просвіт щілини у сліпому кінці став ширшим, і Сергій, вилізши поруч з нею, обстежив глухий кут. Все-таки звідси йшла ще якась щілина — зовсім вузька. Про всяк випадок запхавши туди руку, він намацав щось вогке і слизьке, наче бруд.
— Ні хріна собі… — вирвалося мимоволі.
— Що таке? — злякалася Юлія.
Сергій перекинувся на спину і підніс руку до очей. На пальцях був чорний бруд.
— Що це? — не зрозуміла вона.
— Земля, здається… — припустив він, розмазуючи крупинки між пальцями.
Вірилося важко, але це дійсно був чорнозем. Підлізши до самого верху, Сергій виколупав кілька невеликих білуватих каменів, зовсім вимастивши руки. А потім… Тепер і він відчув цей запах. Так могло пахнути лише свіже зимове повітря.
Робота, від якої періодично завмирало серце, зайняла близько півгодин, і денне світло увірвалося до них. Від нього боліли очі, звиклі до тьмяних жовтих променів виснажених ліхтарів.
Вони вилізли на крутому схилі гори з-під брили, над якою звисало коріння кущів кизилу та пожухла трава. Оглянувшись довкола, Сергій навіть не одразу зорієнтувався, де вони знаходяться. А в наступну мить це вже перестало його цікавити. Щось здригнулося всередині, коли побачив цю картину, що змушувала відключитися від усього на світі.
