— Знаєте? — сердито повторив запитання Миха і відразу ж сам відповів: — За те, що подарував доньці два ось таких папірці. — Миха тицьнув пальцем на фальшиву купюру, яка лежала на столі. — І один з них виявився фальшивкою. Точнісінько такий самий! Я повто рюю запитання: у вас є з собою який-небудь документ?
Жінка мовчки відкрила сумочку і дістала ведійське посвідчення.
— Ось, — поклала на стіл.
Льоха взяв посвідчення і голосно прочитав:
— Людмила Григорівна Верхогляд, Горобинівка, вулиця Інтернаціональна, будинок 139, к вартира 17. Настю, перепиши, щоб не забути…
Настя переписала дані з посвідчення і віддала його Михові, той передав його власниці, промовивши вже спокійним тоном:
— Людмило Григорівно, ви, будь ласка, на пас не гнівайтесь, давайте просто поговоримо.
Кинувши права в сумочку, Верхогляд подивилася на Льоху, потім на Миху і на знак згоди кивнула. Мабуть, Михові слова про те, що Янин тато сидить у в’язниці, все-таки справили на неї належне враження.
— Розкажіть, будь ласка, звідки у вас з’явилась оця купюра? — запитав Миха, взявши зі столу горезвісні гроші.
— Щиро кажучи, не знаю.
— Тобто? — здивувався Льоха. — Ви не знаєте, звідки у вас з’являються гроші?
— Ви не так мене зрозуміли, — вперше за весь час усміхнулася Людмила Григорівна, — просто, коли я брала в банкоматі гроші, він мені видав чотири п’ятисотенні. Ось я й міняла їх у магазинах. У якому саме мені ці двісті гривень підсунули, я не знаю…
— А ви запам’ятали, у яких магазинах міняли? — тут-таки запитав Миха.
— Звичайно! Отже, так… У «Госптоварах» я купувала пральний порошок і шампунь. У «Продтоварах» їхній знаменитий оселедець… Там продавець ще й бурчала на мене… Каже, де я на всіх решти наберуся. А я їй…
— Ви про магазини, будь ласка, — Настя відвела погляд від зошита, у який старанно записувала назви магазинів.
— Далі… Ага! У магазині «Подарунки»…
— Це навпроти кафе «Генштаб»?
— Так. Племінниці на день народження купила…
— Байдуже, що…
— Зрозуміла. І в торговому центрі. Олію купувала… все… — завершила Верхогляд й запитала: — А ви що, своє розслідування ведете?
— А ви що, накажете сидіти склавши руки, поки мій тато в тюрмі скніє? — з викликом запитала Яна.
— Просто розкривати злочини, пов’язані з грошима, — дуже складна справа.
— А ви звідки знаєте? — підозріливо запитав Миколка Гасисвітло.
— Я економіст. Між іншим, доцент кафедри грошового обігу в економічному університеті.
— Он як… — здивовано пробурмотів Миха. — На ловця і звір біжить…
— Гроші постійно обертаються… їх багато, ними користуються всі, тому й складна це справа — розкрити подібний злочин.
— Це я вже зрозумів, — погодився Миха. — Отже, так, Людмило Григорівно, ви йдіть у своїх справах. Але, якщо можна, номер свого мобільного залиште. Настя запротоколює! Ви вже вибачте, раптом що, ми вас потривожимо…
І Іісля того, як жінка пішла, на якусь мить біля козлячого столика запанувала тиша. Усі переварювали щойно почуте.
— Гаси світло… Усі розповзаються в різні боки, наче зграя переляканих тарганів…
— Так-таки-так, — погодився Льоха, стукаючи пальцями по столу.
— Пропоную почати з маленьких магазинів, — запропонувала Настя. — В «Подарунках» усього два продавці.
— А в «Продтоварах» чотири, я вчора там був, — додав Миколка, — вони теж самі гроші беруть.
— А в «Госптоварах» — одна каса, — додав Юрка Філімон.
— А в торговому центрі — тих кас повно!
— А як ми ці магазини перевірятимемо? — запитала Настя.
Запитання було слушним. І справді, як можна перевіряти продавців або касирів? Як можна встановити, чи це вони розповсюджують підроблені купюри? Невже, у всіх розмінювати п ятсотгривневі купюри? А де їх набрати?
— Добре, народ, розходьмося. Мені треба трохи подумати, — запропонував Миха.
Інших пропозицій не було, тому всі потихеньку почали розходитись, і невдовзі біля козлячого столика зосталися тільки четверо: Миха, Льоха та Настя з Яною. У Яни в очах забриніли сльози:
— Михо, як же так?.. Чому?.. А тато?..
— Яночко, спокійно. Просто в цій ситуації досить нас чотирьох. Льохо, скажи, будь ласка, якщо ти зустрінеш на вулиці того шульгу, ти його впізнаєш?
— Мабуть, ні. Я ж його в обличчя не бачив. Але зріст, хода, а, головне, те, що він шульга, я запам’ятав. Тобто, ти вважаєш, що…
— Саме так. Треба простежити за продавчинями… Ти казав, що йому років двадцять п’ять?
— Ну, так. Приблизно, — підтвердив Льоха.
— Такий хлопець не буде зустрічатися з жінкою, набагато старшою за себе, правильно, дівчата?
Я па з Настею перезирнулися.
— Швидше за все, ні, — погодилася Яна.
— А може, він одружений? — запитала Настя.
— Може, — погодився Миха, — але все одно, це буде жінка приблизно такого ж віку. А тому…
— Ти — гігант думки! — усміхнувся Льоха. — Пройдемося магазинами і виберемо кандидата… Тобто, кандидатку на роль блохи — тьху ти! — на роль дівчини того Шульги. Правильно? І подивимося, з ким вона зус тріпається після роботи! Цілком можливо, що якась із працівниць магазинів і виведе нас на того Шульгу! Ні, Михо, ти не просто гігант! Ти гігантично гігантський гігант! Ось!