Цілу ніч просиділа Сіґрун над трупом героя. Коли ранком побачив її Гельґе, сказав: «Пані, зникнула краска свіжости з твойого обличчя!» Сіґрун промовила: «В ніжній молодости проживала я свобідно на замку батька, обсипана щедро золотом; ніхто з героїв не мав стати моїм паном. Але коли побачила Ґроерекра, захиталося моє серце: чи мала я уступати і йти до бою як валькіра в панцирі та відважно битися за справу батька, чи піти за Годброда. Відомо стало всім героям, що я у колотнечі серця схилялася до поєднання. Почали мені припадати до вподоби золоті прикраси. Але тепер, я колись люблена, не проведу свого життя з другим. Знаю, знаю, що вже летять захланні круки Одіна, летять чорні, промоклі росою до ранішньої заграви. Але поцілую наперед мертвого героя, заки здіймете йому крівавий панцир. Його буйне волосся пройшло морозом, воно злите крівавою росою, зимні як лід його руки. Як я здужаю пімститися?» Гельґе сказав: «Покритий король крівавою росою горя, але ти плакала, прибрана золотом, гіркі сльози, ти блискуча як сонце на півдні; кожна сльозина падала як кров на тіло героя. Королівська жінка заспіває жалібну пісню. Мій меч кровю окупить пролиту кров». Промовила Сіґрун: «Сказав мені у сні Ґроерекр: перед заходом мусить станути на радужнім мості і перейти його, заки півень побудить нарід побідників. А тоді королівська жінка буде з ним». Нічого не сказав Гельґе, бо бачив в її обличчі незломну постанову. Плеснув Гельґе в долоні, і всі прийшли, що мали прихильне серце для королевої, щоби її здержати, але ніхто не зміг відмовити її від смертнього ходу. Із любови проколола золотопанцирна валькіра гострим мечем своє серце: «Ходіть», сказала, «хто хоче золото або инші дарунки, кождій невільниці даю червонозолотий нашийник, одяг і біле полотно». Підвелася королева і сказала: «Нікого не хочу, хто нерадо і тяжко оставивби за мене життє; але менше скарбів згорить над вашими кістками, менше золота, коли й ви колись прийдете до мене по смерти». Королева роздала богаті дарунки. Приглядався Гельґе, як королева роздавала свої скарби. Глянула в кінці на порожні скрині, на свої мертві невільниці і слуги. «Одну просьбу маю іще до тебе, Гельґе, і це остання моя просьба на світі. Кажи викопати в поли широкий гріб, щоби був вигідний для нас усіх, що вмираємо враз із Ґроерекром. Окружи могилу шатрами і щитами, кровю покроплені одяги мають горіти з численними трупами. З одного боку нехай горить Ґроерекр, король Руси, з другого мої слуги в золотих нашийниках. У головах два пси і два соколи. Тоді все буде рівно! Але поміж нас положи меч, прикрашений перстенями. Коли піде за ним моя дружина, то не замкнуться зараз за пятами короля двері Вальгалі; не буде вбогий наш похід; піде за нами пять служниць, вісім слуг із лицарськими звичаями, мій пістун, і наслідний слуга, якого дав мені батько». Голос королевої ослаб, і це були останні її слова.
Коли Сіґруна завдала собі смерть, уложено дви костри, оден для Ґроерекра, другий для Сіґруни. Далекі блиски кидало Ільменське озеро.
Новгород став тісний для дружини, яку зібрав Гельґе, щоби йти пімстити смерть Ґроерекра та добувати слави й золота. Соколом поривався молодий Інґвар! Сидів раз Гельґе на горбку, коли приїхали в хмарах три дівчини, блискучі і гарні під шоломами. Їх хмарові коні потрясали гривами, з хвостів капала роса на глибокі долини і стрімкі горбки, град сипався на дерева. А потім появилися перед ним два чорні ворони, з під ясеня почулося виттє вовка.
Свінельд був сином Йордіса і королем у свойому краю. Перевищав усіх людей розумом і передбачував будучину. Поїхав до нього Гельґе, стрінув перед замком сторожа і запитав його: «Хто мешкає у цьому замку і як звати короля народу?» Сторож відповів: «Віщуном називається князь, що володіє краєм і народом». Гельґе сказав: «Коли дома віщий мудрець то проси, хай вийде поговорити зі мною; скажи, що чужинець просить його про це». Сторож сказав: Але коли запитає мене лицарський король, що це за людина хоче з ним говорити?» «Я Гельґе, один з королів Руси». Тоді сторож пішов і сказав Свінельдові: «Чужинець стоїть коло брами, високого росту, в блискучім шоломі, бажає з тобою поговорити». Вийшов тоді король і чемно поздоровив гостя.
«Витай, Гельґе, а ти, Ґайтере, візьми в короля коня».
