Ох і отримають вони від Кемаля-шейха! — Таїсія надула губи й потяглася до наступного шматочка. — Ти знаєш, він же може попросити в Бога Спалахів для них іще одного випробування Водою Життя. З їхніми гріхами вони його просто не витримають.
Джаніке-ханум зблідла, її очі грізно блиснули.
— Не всім народжувати дочок, Таїсіє-ханум. — Господиня потягла до себе тацю. — Ти запізнишся на молитву. І ми теж. А я ще маю приготувати сніданок.
Нас же тепер двоє.
Таїсія кивнула, наче почула найвагоміший аргумент.
— Ебет. Нехай береже вас Бог Спалахів, — сказала змієкоса й вийшла за двері.Одночасно з кількох кутків почувся голосний видих. Бекир чхнув, а
Сейдамет випав із-за ширми.
— Тупа курка, — просипіла Джаніке-ханум.
— З нею будуть проблеми? — запитав Болбочан.
— У неї п’ятеро дочок від першого чоловіка. І всі на нашому боці. Їй доведеться обирати: Карасевда чи діти, — Джаніке-ханум усміхнулася.
— Ви маєте піти з нами. Інакше вам дістанеться від Кемаля-шейха, —
сказав Бекир і подивився на жінку, а потім на Болбочана. У живому оці залізноголового спалахнула надія, але чоловік промовчав.
— Не бійся за мене. — Джаніке-ханум поклала руку на плече Бекира. —
Кемаль-шейх недооцінює жінок Кара-Тобе. Думає, ми цінні лише тим, що народжуємо, але ми не тільки народжуємо, а й виховуємо.
— Атеш-трава, — Болбочан вклав до руки жінки мішечок. — Росте лише нагорі. Раптом щось піде не так.
Джаніке-ханум усміхнулася і притиснула руку до грудей, потім поправила вбрання Чорної Корови, проказала благословення і торкнулася холодними губами кожного з дітей.
— Думаю, Джаніке-ханум крутіша за королеву амазонок, — уже надворі промовив Сейдамет.
Болбочан нагородив його важким поглядом.
— Ходімо. Що довше Кемаль-шейх буде з нами, то більше часу ми виграємо для жінок, аби щось змінити в цьому грьобаному джанаті.
За кілька хвилин вони були біля входу до міста мертвих. Там уже стояли
Кемаль-шейх, Майстер Ключів та собакорилий із тулпароголовим. Від вигляду останніх Бекира пересмикнуло. Поряд заспокоювала тулпарів решта загону
Болбочана на чолі з обмащеним слизом Шипохвостом. Тварини нервово переминалися з лапи на лапу й видавали хрипкі гортанні звуки. Біля пролому в скелі сиділи три жінки. Їхні голови були посипані попелом і кною, вони голосно завивали й ритуально дерли на собі волосся, як на смерть проводжаючи синів-буюків, що сьогодні мали залишити Кара-Тобе. Бекир намагався зберігати спокій.
Зараз його б не впізнала навіть Ма. Джаніке-ханум наклеїла на його руки й обличчя хутро. Решту тіла ховали суцільний костюм для виходу назовні та маска від пилу. Одяг і грим змінили до невпізнаваності Ніязі та Чорну Корову. Але, незважаючи на ретельне маскування, у Бекира стиснуло серце, коли вони наблизилися до матерів, що прийшли попрощатися із синами, які мали назавжди вийти в Дешт. Хіба та, яка народила, здатна сплутати з кимось іншим власне дитя? Він інстинктивно підняв плечі, наче намагався сховатися від повних відчаю поглядів.
Бекир сподівався, що жінок попередили і плачі — лише акторство, інакше вони ризикують бути викритими ще на виході з Кара-Тобе. Він зловив погляд однієї з матерів і на мить забув дихати. Жінка зболеними, чорними від безнадії очима вивчала його обличчя — так дивляться лише востаннє, намагаючись запам’ятати кожну риску. Вона думала, що він її син. Мати несміливо простягнула руки й кинулася з останніми обіймами. Бекир відчув, як під наклеєним хутром нестерпно засвербіла шкіра. Вона точно злізе, коли його стисне «мати», і тоді їх викриють, і вони назавжди залишаться у Кара-Тобе.
Допомога прийшла з неочікуваного боку. Кемаль-шейх незадоволено підняв руки й потряс єсою. Він мав іще більш занедбаний, ніж завжди, вигляд.
Волосся збилося в ковтун, ковпак з’їхав, очі запали, а зморшки нагадували тріщини на висушеній землі. Руки в широких рукавах хірки здавалися худими й зневодненими, а бліді кришталики суєру ледь виднілися на попелястій шкірі.
— Йок-йок! — ще раз пригрозив жінкам Кемаль-шейх. Майстер Ключів шикнув на велетів-охоронців — і вони стали перед жінками, змушуючи матерів відступити.
— Вони вже наші, так звеліло Кара-Тобе, — підтакнув Болбочан і швидко пропустив дітей у кам’яний коридор.
Бекир уже хотів було з полегкістю видихнути, коли невеличка, вкрита рудим хутром жінка схопила Ніязі й заголосила. Бекир не міг розібрати слів, але й без того знав, що говорять матері під час прощання: благословляють, просять берегтися та не забувати рідних. В останні слова так багато хочеться вкласти, що вони перетворюються на безглуздий набір штампів. Але в нього з Ма не було й цього. «Приєднаюся до вас пізніше. А тепер ви маєте йти», — усе, що сказала йому мати на прощання. Бекир відчув вагу обручки на своїй шиї і потрусив головою, намагаючись відкинути думки про Ма. Поряд Ніязі щось прошепотів жінці, яка міцно стиснула його у своїх обіймах. Бекира кинуло в холодний піт.
Вони домовлялися мовчати. Голос може виказати сильніше за зовнішність.
