Його тримав Болбочан. Лезо ножа торкалося зморщеної шиї старого.
Собакорилий опустив руки й незадоволено загарчав. Тулпароподібний лежав на підлозі. Поряд із ним хрипів тулпар із роздертим горлом, ще далі стогнав відкинутий вершник.
— Ти мерзенний зрадник і брехун. Ти знехтував гостинністю. Пролив кров у домі, що тебе прихистив, — застогнав шаман.
— Це ти брехун, Кемалю-шейху, — Болбочан важко дихав. Вуса божевільно стрибали. — Ти знаєш пророцтво. Воно записане в сказаннях про життя Бога Спалахів. Цей світ врятують ангел вогню й ангел життя. Дар дівчинки свідчить, що вона обрана. А ти хотів лишити її собі.
— Її дар — випадковість. Хлопець порожній. Бог Спалахів так до нього й не заговорив.
— Що за пророцтво? — запитав Бекир.
— Казка про джина вогню та ангела життя. Азіз-баба її сто разів розказував, — злякано прошепотів Ніязі.
— Ти поїдеш із нами. А цей, — Болбочан кивнув у бік Майстра Ключів, —
нас підніме. Потім, коли ми вийдемо, спустить тебе. — Болбочан наказав армійцям та дітям залізти до ліфта.
Вже у дверях кабіни він розвернувся до Майстра Ключів і сказав:
— Якщо ти зупиниш ліфт, волохате м’ясо, чи спробуєш повернути, я вб’ю
Кемаля-шейха.
Коли люди зайшли на платформу, Болбочан востаннє глянув на тулпарів і смикнув за ручки. Двері ліфта зачинилися.
Лише через кілька ударів серця чоловіки зрозуміли, що рух їх не вбив, і почали перемовлятися. Для всіх місця було замало. Бекира підпирали зусібіч, але він спромігся зняти з рук і половини обличчя наклеєне хутро. Чорна Корова втратила маску ще внизу. Довге волосся чіплялося за чужі руки. Ніязі забився між ногами армійців й почувався більш-менш комфортно.
— Ти ще заплатиш за свою зраду, — прохрипів Кемаль-шейх. Кришталики в шкірі зловісно блиснули. — Дешт любить чесних.
— Хто б казав про зраду? Це ти, а не я працював на Старших Братів і тягав
їм дітей. Чи ти думав, що в Кара-Тобе про це ніхто не знає?
Старий зблід і сіпнувся до Болбочана, але тієї ж миті його притиснуло до стіни. Ліфт здригнувся, механізми засвистіли, зовні щось загуло, і вони рушили.
За якийсь час чоловіки призвичаїлися до скутості кабінки, почали вдивлятися в тьмяний пластик та навіть кепкувати один з одного. Кемаль-шейх був втиснутий у стіну, так що його навіть не доводилося тримати. Десь на півдорозі до виходу в пластик вдарила жовто-зелена пляма. А потім ще і ще, наче хтось обкидував переспілими плодами кайси. У місці доторку поверхня пузирилася, стікаючи цівками пари, але пластик витримав, пошкодження були тільки ззовні, отруйна субстанція не потрапила досередини кабіни. Ліфт здригнувся, заскрипів і зупинився.
— Демон шахти! — переможно закричав Кемаль-шейх. — Кісас! Розплата.
Армійці заворушилися, намагаючись вгадати, звідки прийде наступна атака. Болбочан протиснувся до панелі керування, він брудно лаявся і наказував клятій кабіні зрушити з місця. Але залізо його не чуло. Бекира відкинуло до стіни й притиснуло до пластику. Крізь каламутну завісу він побачив, як сіро-жовта хмара плісняви набула людських обрисів. Замість обличчя була вирва, вона наче затягувала досередини. Бекир пригадав сон про батька, чиї риси він ніяк не міг роздивитися. Чи міг його батько, рятуючись від бурі, як і Бекир, опинитися в шахті, що вела до Кара-Тобе? Чи було можливо, що отруйна речовина, яка намагалась їх убити, — усе, що від нього залишилося? Ліфт знову здригнувся, переживаючи черговий напад жовтої плісняви. Вона вже нічим не нагадувала людину. Кемаль-шейх закричав:
— Не чіпай кнопок!
Але божевільне гупання Болбочана по панелі керування спрацювало.
Механізм набрав обертів. Ресори завищали, кабіна вирвалася з тенет плісняви.
Почувся запах паленого пластику й тертя металу, крик і гупання тіл. Рух припинився так само несподівано, як і почався. Раптова зупинка притисла людей до поверхонь. Десь угорі загрозливо заскреготало. Щось луснуло, кабіна провисла, наче механізми знайшли ідеальні пази.
— Спрацював уловлювач. Підйом заблоковано, — прохрипів Кемаль-шейх, спльовуючи кров. — Люлька вже не зрушить із місця! Кісас.
— Дивіться! — несподівано озвався Ніязі. Його гострі звірині очі побачили те, на що не звернули уваги інші. Упритул до кабіни йшли вмонтовані в стіну залізні сходи. Нижче їх розібрали, вочевидь думаючи, що це вбезпечить від непроханих гостей та втікачів, але тут, неподалік від виходу, сходи лишилися.
— І що? Як вибратися з цієї пластикової хріні? — Болбочан струсонув шамана. Але той лише божевільно засміявся.
— Ніяк. Можете спробувати розбити. — У голосі Кемаля-шейха чулося глузування. Він знав, що пластик, який витримав удари отруйної речовини, неможливо розбити.
Армійці заходилася гупати в стіни. І це було ще страшніше, ніж зупинка.
Кабіну почало трусити, але пластик не здавався. Долоні Чорної Корови знову стали червоними.
— Стійте! — закричав Бекир, схопив руки дівчинки й спрямував їх у місце, яке показував Ніязі. Тепер і Чорна Корова закричала. Розпечене коло вирвалося з
її пальців і вдарило в стіну. Пластик обвуглився. Кабіну заповнили дим і кашель.
