Кемаль-шейх грубо штовхнув жінку в спину. Вона здивовано відсахнулася, але навіть не глянула на шамана, наче й не відчула удару. Її погляд прикипів до
Ніязі. На подив Бекира, хлопчик-лисеня притулився затуленими маскою губами до руки матері й побіг у коридор. Жінка не поворухнулася навіть тоді, коли повз неї пройшов Кемаль-шейх, що замикав процесію. Бекир обернувся, до останнього очікуючи, що вона сіпне шамана чи іншим чином дасть знати, що впізнала в перевдягненому в її сина чужинця, але мати наче заклякла. Лише насамкінець, коли Бекира змусили йти далі, на обличчі жінки з’явилася тінь зловтішної посмішки, і та була спрямована в спину Кемаля-шейха.
Решту дороги армійці, їхній супровід та перевдягнені в буюків діти йшли в тиші. Після насиченого водою та запахами Кара-Тобе мертве місто здалося пусткою. Бекир зрозумів, що вони дійшли до підйомної шахти, коли потягло смородом падла. Він згадав скажений стрибок у невідоме, коли, рятуючись від суєрної бурі, вони спрямували тулпарів під землю. Вижити вдалося не всім. У пам’яті сплив останній зойк пораненого тулпара, коли Сейдамет перерізав страждальцю горло.
Кемаль-шейх зупинився біля залізних дверей, що вели до шахти, і зашепотів молитву, перебираючи намистини на чотках. У Кара-Тобе вірили, що
Кемаль-шейх піднімав ліфт із підземного міста на поверхню за допомогою молитви, інші стверджували, що старий здатен творити дива; Джаніке-ханум вважала, що шаману вдається тримати зв’язок із поверхнею завдяки знанню механізмів.
Бекиру дуже хотілося дізнатися, як це відбувається насправді, натомість він, не зводячи очей, прошмигнув повз старого, а коли опинився в шахті, ледь стримав кашель і сніданок, що підступив до горла. У носа, вибиваючи сльози, вдарив сморід крові та гнилих тельбухів.
— Поганий запах — погана прикмета, — прошепотів Ніязі й закашлявся.
Бекир співчутливо подивився на друга. Хлопчик-лисеня мав значно кращий нюх.
Коли до шахти зайшов останній, Кемаль-шейх здійняв руки, потряс посохом і чотками й, хапаючи ротом повітря та намагаючись не дихати носом, швидко заговорив:
— Дякуємо Богу Спалахів за переродження та можливість бути частинкою
єдності. Вам не можна залишитися, але ми будемо за вас молиться. Ритуал ви знаєте. Думаю, можемо переходити до суті. — Кемаль-шейх підійшов до залізної коробки в стіні, поряд тягнулися кріплення для древнього ліфта. Бекир не міг повірити, що такий великий механізм досі працює.
— Відверніться, — пропищав Майстер Ключів.
Собакорилий та тулпароголовий демонстративно затулили Кемаля-шейха спинами. Болбочан ліниво покрутив рукою, мовляв, відверніться, раз уже так просять. Загін, посміюючись, розвернувся обличчями до входу. Кемаль-шейх відкрив залізний ящик і смикнув кілька важелів. У надрах штольні загуло.
Електричні лампи блимнули. Із залізним вищанням і стукотом почав пробуджуватися невідомий механізм.
— Най, — сказав шаман. — Можете обернутися. Щоб увімкнути ліфт, потрібно знати шифр. А його знаю тільки я.
Кемаль-шейх торкнувся кнопок із цифрами. Поряд із ящиком замиготіли різнокольорові лампочки. Бекир як зачарований спостерігав. Уперше перед його очима механізми давніх запрацювали. Джаніке-ханум мала рацію: Кемаль-шейх умів ними керувати. І водночас це було магією, втраченими знаннями, які Бекир так прагнув повернути.
Угорі заскреготів метал. Звук наростав. Бекир задер голову й побачив рух.
Кабіну з прозорого пластику захищали сталеві ґрати. Вони давно втратили колір.
У деяких місцях розповзлися жовто-зелені плями.
— Нічого не торкайтеся! — рявкнув Кемаль-шейх. — Оця жовта бридота
— монстр, здатний зжерти живцем. У перші дні творення звідси намагалися тікати оператори пускової установки — і перетворилися на живу плісняву. —
Шаман оголив зіпсуті зуби. — Якщо вона потрапить на шкіру чи в легені, то за кілька годин ви перетворитеся на купу смердючої потерті. Але крізь пластик не пролізе. Інструкція така: ви зайдете до кабіни, я накажу ліфту піднятися, а коли вийдете назовні, відправлю наступну партію. Спершу люди, потім тварини.
— Ти хочеш, щоб ми забилися в цю скляну коробку? — оскалився
Шипохвіст.
— Не будь дурнем, слизьке м’ясо, — осадив його Болбочан і кивнув на
Сейдамета, — ми підіймалися, і з нами все добре.
Решта армійців закивали на слова очільника. «Не дуже впевнено», —
подумав Бекир. Перш ніж він устиг вирішити, чи боїться стародавнього механізму, пролунав виск Ніязі, а в носа вдарив запах підпаленого хутра. Бекир раніше за інших зрозумів, що сталося. Чи то від страху перед ліфтом, чи то від розповідей шамана дар Чорної Корови несподівано почав діяти.
— Ти мене надурив! Це не буюки! Ти вкрав дітей! — заволав шаман. —
Тримайте їх!
Почалася метушня. Болбочан кинувся до старого. Інші армійці оточили здоровил. Бекир бачив лише перелякані очі Чорної Корови.
— Води! Дай води!
Ніязі не зразу зрозумів, чого від нього хоче Бекир. Удвох їм удалося відшукати пляшку й залити водою руки дівчинки. Чорна Корова осіла, Бекир ледь устиг схопити її під руки, щоб вона не гепнулася на кам’яну підлогу.
— Досить! — пролунав голос Кемаля-шейха.
