— Бо ми в неї віримо. — Албасти розвернула руку й показала татуювання, а потім махнула в бік дівчат.
— Це ж сталося і з Мамаєм? — вирішив повернути на своє Талавір. — У ньому теж спав Бог Спалахів? А після того, як Мамай-новий задіяв Золоту
Колиску, бог відродився?
— Боги, як і люди, постійно змінюються. — Албасти поклала на догму ще одну карту. На малюнку був зображений джадал. Червоні очі палали в темній щілині шолома. — Якщо люди про них забувають, вони стають злими, як от Тарг, що майже ледь не перетворився на джадала. Або змінюють свою сутність, так що вже й самі не пам’ятають, ким були колись. Усе залежить від тих, хто і як поклоняється богам. Після Спалахів люди увірували в Бога Спалахів. Можна сказати, тоді він і виник або відродився. Мамай-новий задіяв Золоту Колиску, але в ту мить він був лише людиною.
Албасти поклала на догму третю карту й з цікавістю схилилася над малюнком. У центрі людського кола виділявся чоловічок. Його тіло складалося зі знайомого Талавіру мотлоху. Чоловічок посміхався і тримав за руки інших. За
їхніми спинами догорала заграва, а у високому небі, наче метеорит, палав вогнем коптер. Талавір уявлення не мав, що бачить, але картинка йому не сподобалася.
— Що кажуть карти? Де шукати доктора Мамая?
Албасти розпливлася в посмішці. Ікла червоніли у відблисках смолоскипів.
— Усюди й ніде, — вона слово в слово повторила фразу Азіза-баби.
— Що це означає? — розчаровано скривився Талавір. — Як мені його знайти? Де Золота Колиска?
— Її вже не існує. Дитина виросла з колиски. Усе, на що вистачить твого життя, — розібратися з духами, які тебе переслідують. — Албасти накрила широкою рукою карти, завершуючи ворожіння.
— Стій, ти не сказала нічого путнього!
— Сам стій, мішок із кістками, тепер моя черга, — рот на животі знову розімкнувся. — Моєму братові потрібне нове тіло, у якому він би зміг прожити людське життя. Справжнє тіло, а не це дрантя.
— Ми ще не розібралися з моїм питанням, істерична ти відьмо, —
спробував погамувати Амагу Талавір. Албасти вивалила на нього казки про богів, але так і не відповіла на поставлене запитання. Він почувався ошуканим.
— Албасти, царівно, — улесливо продовжив рот. — Якщо ти не знайдеш
Таргу тіло, він остаточно переродиться на джадала і зруйнує світ. Усе, що ти бачив до того, купо сміття, — зміненим тоном заговорила вона до Талавіра, —
лише предтеча справжньої люті. Він був місцевим демоном, але скоро накриє
Кіммерик, а тоді й цілий всесвіт. Йому треба знайти людське тіло. Ти це знаєш, Албасти, знаєш!
Амага казала правду. Принаймні сама в це вірила.
— Що буде, якщо я не позбудуся цих духів? — запитав він в Албасти.
— Помреш, — проревіла потворна жінка. — Тобі не витримати душі Тарга.
Талавір подумав, що це докорінно змінює ситуацію. Якщо вчора він був ожилим експериментом Белокуна й жадав помсти за брехню, то тепер доведеться обирати, на що витрачати дорогоцінний час.
— Скільки в мене є?
— Кілька годин, кілька днів. Це не тогуз коргоол, тут не можна точно обрахувати, — замість Албасти капризно відповів рот на животі. — Тому треба швидше знайти тіло для Тарга. Не тимчасове, а його власне. Якогось хлопчика, міцного й здорового. Скажи, Албасти, де таке знайти? — у скреготі зубів почулося благання. — Скажи — і віддаси свій борг, а я замовкну. Це чесна угода.
«Хлопчика» вдарило Талавіра по вухах. Він може передати духів лише
іншій людині, але що при цьому з нею буде? Мати у власній голові істеричну відьму та напівджадала — задоволення не з приємних, але «нагородити» цим
іншого? Ця думка Талавіру не сподобалася. Він підійшов джадалу тому, що був експериментом Белокуна, штучно сконструйованою людиною, позбавленою власних спогадів. Йому пощастило зустріти Амагу, а потім поєднати скажених сестру й брата у своїй голові. Порожня голова, як і порожній глек, здатна вмістити те, що в неї заллють, нехай і духів, але ж інша людина, дитина, такою не буде. Тарг розчинить її особистість, як іржа чи пліснява. Талавір цього не дозволить.
Албасти знову заспівала, прикрила повіки й почала розгойдуватися, наче поринула в транс. Чи то від шторму, а чи від пісні стіни задрижали, дерев’яні
панелі, що закривали вікно, заскрипіли. За деякий час Албасти розплющила очі й хрипким голосом почала описувати добре відому Талавіру картину: вона розказувала Амазі, де та зможе знайти тіло для Тарга.
— У небі висить залізна риба, у її череві — жінка. У неї коротке волосся та сліди кни на обличчі. Їй боляче.
— Мені потрібна дитина, а не якась жінка, — перебила її Амага.
— Коло неї я бачу дитину, — незворушно продовжила Албасти. — Він підійде твоєму джадалу.
— Ні! Це маячня. Бекир не стане вмістилищем для твого брата. — Талавір схопився і нарешті зробив те, про що мріяв відтоді, як у його животі утворився рот: засунув руку між сталеві зуби. На голих ділянках шкіри виступила кров.
Амага намагалася кусатися, але Талавір не здавався. Попри біль, він тримав руку між пластинами, не дозволяючи роту зімкнутися. — Що це за вибір такий: померти й випустити джадала або передати його Бекиру? Має бути інший спосіб.
