На обрії з’явився вершник на тулпарі. Вони встигли затягнути троси, обтрусити руки від іржі й навіть випити води, коли нарешті до купи наблизився Саша
Бідний.
— Де Талавір? — не даючи акинджию злізти із сідла, запитав Бекир.
— Може, грифон по нього повернувся? — Чорна Корова подивилася в небо. А Бекир — пильно в жовті очі Саші.
Акинджий мовчки відстебнув маску, налив до рота води й виполоскав із дірок у щоках пісок, а тоді нарешті промовив:
— Обур-куртка. Звалився з тулпара, я не зміг його знайти. — Саша Бідний крізь виразки загрозливо ощирився.
— Звалився з тулпара чи ти сам його скинув?! — закричав Бекир. — Я тобі не вірю, Сашо Бідний. Ти завжди хотів його вбити!
— Дався мені твій Повноважний, пташко, його з’їв Дешт. Дешт не любить зрадників і покручів, — сказав акинджий, припинаючи тулпара. Бекир був певен, що Саша не хоче зустрічатися з ним очима.
— Хто б казав. Це ти зрадив Ак-Шеїх.
— Ак-Шеїх завинило перед Богом Спалахів і за те поплатилося, —
огризнувся Саша Бідний. Йому уривався терпець. Великі, вкриті виразками руки затремтіли. — А може, ти, пташко, злякався? Замість того щоб рятувати матір, захотів утекти з Повноважним? Зізнайся, пташко?
Знущальний голос Саші Бідного був немов шпичаки під нігті. Найбільше
Бекиру боліло те, що він мав рацію. Талавір і справді міг допомогти йому втекти.
— Правда в тому, пташко, що ти йому не потрібен. Не здивуюся, якщо й цього разу він просто звалив.
Бекир відчув, як кров ударила в обличчя, а кулаки стиснулися самі собою.
— Не треба, Бекире, цим ти йому не допоможеш, — промовила дівчинка й потягла його за рукав.
— З Обур-куртки не виходять живим, — несподівано голосно промовив до акинджия Ніязі. — Дід каже: Обур-куртка така ж голодна, як і вогонь. Казав…
Гіркота в словах хлопчика-лисеняти проколола Бекира, наче ніж — міхур.
Гнів, замість того, щоб вибухнути, витік тонкою цівкою. Бекир відчув провину, бо за своїм горем забув про втрату Ніязі. Талавір відвернувся від нього, тікав, коли Бекир так потребував допомоги, а Ніязі завжди був поряд. Натомість Бекир уникав відвертої розмови зі своїм другом, боявся поділитися з ним своїми сумнівами й при цьому думками постійно повертався до звинувачень Кемаля-шейха. Підозри отруювали й не давали оплакати діда. Бекир злився на себе, а найдужче — на те, що не міг поговорити про
Азіза-бабу з Ніязі. Він узагалі уникав щирих розмов. А колись сварився з
Ма саме через те, що вона не хотіла відповідати на його запитання. То що з ним сталося зараз? Невже акинджий має рацію і він боїться? «Я мушу з нею поговорити», — подумав Бекир, спостерігаючи, як Чорна Корова намагається виманити з брухту Забувайка.
— Мені треба тобі дещо сказати. — Бекир схопив її за руку й потягнув у тінь. Він очікував, що їх зупинять, але Саша Бідний лише махнув рукою. Бекир обійшов купу в пошуках підхожого місця, знайшов кузов старої автівки, до якого можна було залізти, і потяг Чорну Корову досередини. Сонце перетворило залізо на розпечену джезву, і вони, як казкові обири-кровопивці, що бояться світла, щоб хоч якось убезпечитися від жару, розмістилися точно в центрі тіні. Бекир відчув, що відразу зробився мокрий від поту. Лоб дівчинки теж блищав, а щоки стали рожевими, як укритий суєром Дешт на ранок після бурі. Бекир подумав, що знайшов не найкращий сховок і зручніше було б місце, що хоч трошки продувається, але шукати його ніколи. Він дістав мішечок, у якому носив камінці для тогуз коргоол, і почав розмотувати мотузку.
— Ти хочеш пограти? Але ж я не дуже вмію. — Чорна Корова винувато кліпнула очима.
Бекир висипав вміст мішечка собі на долоню. Між камінцями блиснуло золото. — На.—Вінпростягнув дівчинціобручку Ма.
— Ти що? — Чорна Корова зніяковіло всміхнулася і заправила довге чорне пасмо за вухо. — Ти пропонуєш мені одружитися з тобою?
Бекир відчув, що в кабіні стало ще спекотніше, спиною заструменів піт.
— Прочитай. На внутрішньому боці.
Чорна Корова піднесла обручку до сонця, беззвучно прошепотіла прочитане й підняла на Бекира здивовані очі.
— Тут написане ім’я мого батька. Я не розумію. Його ж тобі віддала Ма?
Вона знала Марка Дороша?
Бекир кивнув. Спробував щось сказати, але слова ніби засохли в горлі.
Йому довелося прокашлятися, перш ніж він вимовив:
— Він і мій батько.
— Справжній? — Очі Чорної Корови округлилися.
Перш ніж Бекир встиг вигадати відповідь, вона притягнула Бекира до себе й міцно-міцно обійняла тоненькими руками. І лише через деякий час, коли він розповів усе, що зі слів матері знав про батька, Бекир нарешті зважився запитати найважливіше:
— Як думаєш, чому Марко Дорош не дав знати, що живий? Чому не прийшов до нас із Ма?
— Він згадував про колишню дружину, я ж тобі казала. Але в нього було багато справ. Я сама бачила його дуже рідко. Здебільшого сиділа в тому дурному монастирі в Киїк-кобі. Може, він узагалі не знав про твоє існування? Чи не знав, де шукати Ма? Чи не хотів наражати вас на небезпеку. Він же заснував Армію потвор. Його шукали Старші Брати. Ти ж чув, армійцям він і про мене не розказував.
Оце «і про мене» боляче вжалило, наче Марко Дорош належав тільки
