Дешті й досі не віриш?» О, як би їй хотілося повірити, що фармакон допоможе їй заволодіти свідомістю Сфени! Через рудокосу вона б навіть змогла керувати
Станцією, достатньо випити суміш перед тим, як Сфена торкнеться бакаси. Це дозволило б Ма майже непомітно заволодіти її розумом, а далі вони могли б скинути Гавена Белокуна й перебрати владу на Станції. Стан здоров’я Гавена
Белокуна стрімко погіршувався, варто було просто скористатися моментом. Ма навчилася розрізняти ступінь суєрного ураження ще в Ак-Шеїх і могла впевнено сказати, що Гавену Белокуну залишилося недовго. Востаннє, коли вона його бачила, на шкірі очільника Матері Вітрів виникли дивні нарости — наче сліди від тривалого лежання на мушлях, тільки тими мушлями були стріли чи гострі уламки. Біля цих хворобливих потовщень утворювалися рани, з яких сочилася кров, а коли вони гоїлися, то запливали сіллю. Суєр руйнував його тіло. І цьому сприяли часті контакти Гавена Белокуна з хворою бакасою, що поєднувала його з Талавіром. Кожен доторк до зчорнілої жаби наближав Белокуна до незворотного перетворення. Якщо не пощастить, то він навіть залишиться живим. Хоча жоден на материку не назвав би таке існування життям.
Але те, що відбувалося з Белокуном, свідчило й про інше: Талавіру теж непереливки. У грудях стиснуло. Дивно, але те, що вона згадала себе колишню, не змінило її ставлення до Повноважного. Навіть слова Сфени про те, що Талавір сконструйований у лабораторії Белокуна, не вигнали з пам’яті тепла його доторків. Він був занадто добрим, як для світу, у який його випустили, намагався допомогти засоленим, бачив у ній людину, а не зрадницю чи потвору. Бачив у ній жінку, а не матку чи корисну одиницю для поселення. Він дивився на неї так, як чоловіки дивилися на жінок до війни та Спалахів. І це було дивне й давно забуте відчуття — усвідомлювати, що ти існуєш, тому що ти є в очах іншого. Є такою, якою хотіла б, щоб тебе пізнали.
«Ти їх вигадала», — спливла найстрашніша фраза Сфени, і на мить Ма запанікувала. А раптом вона й справді все вигадала: Талавіра, Ак-Шеїх, навіть
Бекира. Раптом це й був сон, а вона досі на Матері Вітрів і нікуди звідси не втікала?
Станцію підкинуло, наче у відповідь на її думки. Ма з полегшенням зрозуміла, що вони таки в повітрі. Станція з гуркотом та скрипом піднімалася.
Нарешті Мати Вітрів гучно зупинилася, за стінами пролунало тупотіння ніг. До кімнати далі коридором когось занесли. Серце Ма забилося частіше від недобрих передчуттів. Поряд із нею тримали пацієнтів, піддослідних. А що, як вибухи їй не наснилися? Якщо внизу сталася сутичка, то Старші Брати могли захопити засоленого.
З-за стіни долинув стукіт. Спершу обережний, потім усе голосніший. Ма згадала про дитину в сусідній кімнаті.
— Гей, усе добре. Ми трохи піднялися, мабуть, від бурі. Не бійся.
— Евге, — пролунало з того боку.
— Так, не бійся. — Ма не зрозуміла, що саме сказала дитина, але відчула потребу її заспокоїти. — Уже зупинилися, далі такого не буде.
— Менім адім Евге.
Ма порилася в пам’яті. Кіммерицькою це означало «мене звати додому».
— Це твоє ім’я — Евге? А мене звати Ма. У мене є син, йому майже тринадцять, а скільки тобі?
Вона досить довго чекала на відповідь.
— Евге, — знову промовила дитина й повторила.
— Ма. Покажу.
Ма уявила, як зовсім маленька дитина дивиться на пальці й силкується показати вік. Вона вже хотіла сказати, що це неважливо, але з вентиляційної решітки біля підлоги пролізло п’ять тонких кришталевих шпичок із концентрованого рожевуватого суєру. На мить вони перетворилися на дитячу ручку, а потім знову сховалися в отворі.
— Тобі п’ять? — Ма інстинктивно, прагнучи якомога далі відсунутися від смертоносних пагонів, втиснулася в бильце ліжка.
— П’ять.
— Чудово! Це дуже хороший вік. Ти вже зовсім дорослий. Чи, пробач, ти хлопчик чи дівчинка?
З-за решітки пролунав дзвінкий сміх.
— Дівчинка, — проказала Евге й несподівано додала: — Хлопчик.
— Я не зрозуміла.
— Я — дівчинка, а за стіною — хлопчик. Дорослий, знає тебе. Ти його Ма.
— Там Бекир? Ти говориш про Бекира? — Ма затрясла ліжком у марній спробі відв’язатися. І лише за мить подумала, що злякала дитину, і спитала якомога спокійніше: — З ним усе добре?
Дівчинка мовчала.
— У нього щось болить? Він поранений?
— Спить, — відповіла Евге. — Йому сниться дівчинка, що внизу.
— Чорна Корова внизу?
На мить запанувала пауза, а потім Евге сказала те, що Ма очікувала почути найменше, ще й від п’ятирічної.
— Ні. Внизу, але не там. Чорна Корова зараз у тогірек Діви.
— Про що ти говориш? Як це може бути? — зашепотіла Ма, але відповіді не дочекалася. Двері скрипнули. Вона ледь встигнула вивернути шию, щоб зубами дістати кульку фармакону, яку до того ховала в кутику подушки.
Нарости на лопатках занили від зусиль. Кулька обдерла горло, але вона її все ж проковтнула.
— Ти добре її прив’язала? — пролунав високий примхливий голос. Ма ледь не застогнала від розчарування. На порозі була не Сфена, а її помічниця
Руф, а отже, Ма даремно проковтнула фармакон. Вироблений із крові Першої
Зіниці, він міг подіяти тільки на неї.
