Від барака, куди загнали тулпарів, долинули ледь чутні голоси. Талавір підійшов ближче й ледь не кинувся боронити Ніязі. Хлопчик по-собачому сидів на підлозі, поряд застиг колишній бей. З його спини огидним мішком нависала тінь мертвої дочки. У бараці Талавір її не бачив. У слабких вогнях Матері Вітрів та у світлі суєрного купола примара здавалася більш ніж реальною. Огидне зморшкувате личко вдивлялося в Ніязі. Талавір підійшов ближче й зрозумів, що хлопчик-лисеня співає їй колискову.
Коли прозвучали останні слова, мертва дочка Гєри Сєрова тихо прошелестіла: «Саме та пісня», а потім розчинилася, як ранковий туман, а старий упав на землю. Талавір потягнувся, щоб перевірити пульс.
— Він заснув, — прошепотів Ніязі. — Я хотів допомогти, якось його заспокоїти. Його відправив мій дід. Ще до того, як Ак-Шеїх накрила буря.
— Навіщо? — Талавір здивовано застиг над розпростертим тілом.
Ніязі опустив голову.
— Дід ніколи не відкривав своїх думок. Завжди ліз у чужі голови, змушував виконувати накази, але сам нічого не розказував.
— Ти думаєш, твій дід відправив Гєру Сєрова до Гавена Белокуна? —
Талавір легенько пнув Сєрова, той неспокійно застогнав, але не прокинувся.
Обоє розуміли, що насправді запитав Талавір: «Чи твій дід служив Старшим Братам?»
— Кажу ж: не знаю. Бекир злиться на свого батька, бо той виявився не таким, як він думав. Але ж Бекир його навіть ніколи не бачив! Я ж прожив із дідом усе життя. І теж, як виявляється, його не знав, — у передсвітанковій тиші шепіт Ніязі прозвучав занадто голосно. — Гєра — жертва. Ось, — хлопчик відгорнув куртку.
Навіть у скупому світлі Талавір побачив лінії татуювання, що прикрашало шкіру старого — схематичне зображення Бога Спалахів. Від кінцівок та голови чоловічка відходили промені.
— Гєра — дар Богу Спалахів?
Ніязі ледь помітно кивнув.
Талавір подумав, що в діях Азіза-баби є своя логіка. Старий вирішив віддати Мамаю того, хто колись убив його батька. Можливо, він сподівався таким чином заспокоїти Дешт. Хоча як можна приборкати Бога?
— А що значить твоя пісня? — Мелодія здалася Талавіру трохи знайомою, наче він уже десь її чув.
— Мій прощальний дарунок, — в очах Ніязі з’явилися сльози. Він обережно поправив куртку на старому. Бей мирно сопів. — Я подумав, що дочка
Гєри ніколи не чула цієї колискової. А всі діти заслуговують її почути.
— Ти все правильно зробив. — Талавір обійняв хлопчика-лисеня. Йому не було чим його втішити. Азіз-баба віддав Рябова джадалу, збрехав про Золоту
Колиску, наразив дітей на смертельну небезпеку, а тепер пригнав божевільного
Сєрова в жертву Богу. Якщо в Азіза-баби й була мета, що це виправдовувала, Талавір ніколи б її не зрозумів. Життя — занадто велика цінність, щоб бути розмінною монетою. Хлопчик це зрозумів. — Гєру краще відвести до барака.
Тут холодно. — Талавір підважив старого. Ніязі спробував допомогти, але бей був утричі більшим за нього.
— Я все одно за ним сумую. — Ніязі нахилився, щоб підібрати кашкет бея, хоча насправді він ховав очі.
— Це нормально. Він твій дід. Але хай би що начудив Азіз-баба, ти за це не відповідаєш. Ти інший. Розумієш? Чорну Корову я не переконаю, але коли завтра все піде шкереберть, забирай кого зможеш і тікайте. Заснуйте нове Ак-Шеїх чи щось інше.
Ніязі мовчки кивнув. Обоє вдали, що повірили один одному. Ніязі — що в них буде шанс утекти. Талавір — що діти ним скористаються. Він дав хлопчикові-лисеняті зайти до барака, почекав кілька митей. Не хотілося, щоб
Ніязі почув його бурмотіння. Сусідство Амаги чи отрута Тарга наповнили душу
Талавіра жовчю, яка просилася назовні.
«Клятий Дешт, кляті Старші Брати, клятий Азіз-баба й усі дорослі, які змушують дітей нести свої тягарі. Нехай вас заберуть привиди Шейх-Елі і всі демони цього мертвого місця. Як уже забрали проклятущу Золоту Колиску з чортовим Мамаєм». Талавір поправив сонного Гєру, який ледь не сповз із його плеча, і раптом йому стало смішно. Бей ненавидів Мамая. Але не через Спалахи й перетворення Кіммерику на Дешт. Гєра боявся, що
Мамай забере в нього будинок, який насправді не належав жодному з них.
Дім постійно переходив з рук до рук, щоб зрештою провалитися в безодню.
— Уставай, засолений, власну смерть проспиш. — Над Талавіром вишкірив зуби голий до пояса армієць. Зуби в нього були по всьому обличчю.
Груди вкривали малюнки.
Решта воїнів продовжувала наносити один одному на шкіру зображення
Бога Спалахів та інші ритуальні знаки. Барак став розбурханим мурашником.
— Як ти перший гімн проспав, солене м’ясо? Горлопанило, наче ту
Станцію різали, — посміхнувся Болбочан. — Маємо виходити. Несподівана атака — ключ до перемоги.
— Саме тому ви обмалювалися жертовними знаками?
Малюнки на тілах армійців свідчили про те, що вони не збиралися вертатися з поля бою. А Талавір усе ж вірив, що переможець — це той, хто залишився живим.
— А я думав, що Старші Брати не бояться смерті, бо вірять у Колесо
Двобога.
«Колесо Двобога? Яйце мурахи між ногами в того недобога. Сьогодні день твоєї смерті, купо мотлоху. І його теж. І всіх, хто тут є!» — закричала Амага.
