«Який там гімн, коли у твоїй голові постійно волає відьма?» — подумав Талавір.
— Не сумуй, засолений. Грифони прилетіли. Точніше, синьошкіра пробелькотіла, що вони з’являться в потрібний момент. Чи щось таке. Хіба її зрозумієш, — відрубав Болбочан, втираючи в шкіру фарбу.
Бей армійців пропустив наперед жінку. До Талавіра блиснули знайомі фіолетові очі.
— Селям, — привіталася Гуль.
— Ви втекли від Албасти? — не повірив Талавір своїм очам.
— Гуль-гуль, — наче птаха, замахала руками жінка. У її косах та одязі затріскотіли дрібні кісточки та мушлі. У повітрі запахло пряно-солодким. —
Мати сказала: «Набридло. Нехай і та нарешті прокинеться».
Талавір не мав змоги розпитати, що ж має на увазі Гуль, — хто має прокинутися?
Болбочан скомандував виходити. Перед бараком уже вишикувалися тулпари, на яких так само чорніли жертовні мітки.
На першого посадили напівпритомного Шейтана. До іншого прив’язали
труп Сахана Трошки та вбитих Старших Братів. Очолив загін укритий зубами армієць, що його розбудив. Мертві, смертники й два десятки тварин мали зімітувати наступ.
Талавір зловив затуманений погляд Шейтана й відсалютував: «Буа-ах!»
Акинджий кивнув. Пролунав свист Болбочана. «За Джина!» — прохрипів червоношкірий і помчав у наступ. Решта заховалася за бараками.
Напередодні, коли вони з Болбочаном обговорювали деталі наступу, Талавір не особливо повірив у його успіх, але жертовний запал армійців надихав. Навіть Амага захоплено засвистіла в його голові. Відьма любила битви та гідну смерть.
Тулпари застрибали гнилими болотами. Смертники не обирали дороги.
Вони викрикували «буа-ах!» і гнали тварин, засіваючи все навколо бомбами з атеш-травою. Земля затряслася. Талавіру здавалося, що вони неправильно розрахували й Мати Вітрів не відреагує. Зрештою, хто він тепер для них —
потвора, зрадник, який не виконав завдання? А потім на землю впали перші ракети. Вони розірвали ґрунт. Повітря наповнилося уламками породи та отруйним дощем. Талавір побачив, як здригнувся й завалився на стременах чоловік із кам’яною шкірою. Під потворою в дурнуватій блакитній шапочці зашпортався тулпар. Обоє гепнулися в отруйну воду. Шейтана прошило уламками. Його тулпар стікав кров’ю, харчав і задихався, але вперто сунув до
Станції. Прицільна ракета довершила справу. Шейтан разом із тулпаром перетворилися на криваву хмару. Нарешті над задимленим полем запанувала тиша. Атака захлинулася. Але потвори зробили свою справу. Гнилі болота знов загорілися.
Від Станції відділилися два коптери. Белокун вирішив, що можна спускати десант на повну зачистку й починати пошуки Талавіра. А отже, усе йшло за планом.
Талавір натягнув респіратор і заліз на свого грифона. Поряд умостилася
Чорна Корова. Амага розродилася брудною лайкою і вимушено заховалася.
Поряд вишикувалися інші птахолеви, яких привела Гуль.
Болбочану випала честь сісти на короля грифонів. Ще на двох птахолевиць поряд із вихованками Албасти вмостилися Сейдамет та Саша Бідний. Дівчатка привітно помахали Талавіру, як давньому знайомому.
У нього закололо в грудях, наче там проросла суєрна колючка. «Сьогодні день твоєї смерті… І всіх, хто тут є», — спливли в пам’яті слова Амаги.
— А що, як мій сон несправжній? Що, як ми не знаємо способу збити
Матір Вітрів? — прошепотіла йому в спину Чорна Корова.
«Тоді ви помрете ще швидше, ніж гадаєте, дрібні самовпевнені невдахи!»
— розреготалася в його голові Амага. Талавір подумав, що відьма, як ніколи, має рацію, а потім нахилився до Чорної Корови. Часу на вагання не залишилося. От-от мав початися останній бій.
— Тоді ми знайдемо інше рішення. Мати Вітрів опиниться на землі. А
Бекир та Ма — на волі. — І перш ніж Чорна Корова знайшлася з відповіддю, Талавір прокричав: — Полетіли!
Виклик Гавена Белокуна заскочив Сфену зненацька. Вона якраз планувала навідати Ма й пробачити їй прокушене вухо. Зрештою в тому навіть було щось еротичне. Натомість довелося відправити до полонянки Руф, ще й віддати їй бакасу Ма.
Старший Брат, який стояв на варті перед кабінетом очільника Матері
Вітрів, виструнчився перед Сфеною. Манкур у його лобі зблиснув червоним.
Іменем Белокуна вона змусила всіх отримати «поцілунок» бакаси. Інфікувати весь екіпаж від однієї жаби було ризиковано. Контакт із бакасою, що контролювала десятки манкурів, витягував купу суєру, але воно було того варте.
Сфена була за крок від того, щоб отримати реальну владу над Станцією.
Залишалася невеличка перепона. Вона постукала до кабінету Белокуна й прочинила двері.
Яскраве світло, якого було мало в коридорах і більш ніж достатньо — у кімнатах Белокуна, майже її засліпило. Вона не одразу помітила зміну в обстановці. Белокун і справді збожеволів. Усі меблі були звалені в кутку кімнати.
Біля великого темного вікна залишилася тільки банка зі зчорнілою бакасою
Талавіра. Малюнки Мамая, наче безкінечний пасьянс, були розкладені на підлозі.
Белокун підозріло поглянув на Сфену, визирнув до коридору й рвучко замкнув двері, а потім повернувся до розглядання долівки.
— Я близько. Я майже знаю, де Золота Колиска.
