Захищаючись, дівчинка випустила суєрні пагони, але на птаху вони не подіяли.
Руф отримала стільки суєру, що більше її організм уже не приймав. Птаха нависла над дівчинкою, і цієї миті зовнішні двері вирвав порив вітру, а з ним до діри втягнуло Руф. До кімнати залетів пісок. Щось вибухнуло. Почувся свист. А потім Станція почала різко знижуватися.
— Буря, — видихнула Ма.
— Цього не може бути. Це ж мукоеде ляїн ер. Нас не торкаються бурі, —
прошепотіла ошелешена Сфена.
Рятуючись від того, щоб випасти з Матері Вітрів, Перша Зіниця вчепилася в Ма. Кілька очей на її руках луснули, заливаючи її шкіру кров’ю. Бекир спробував звільнити матір, скинувши з неї Сфену. Боротьба і вітер перетворили кімнату на вмістилище хаосу, їх відкинуло до дверей. Ма відчула, що в них хтось стукає. На мить у щілині показалося червоне обличчя Белокуна.
— Це Мамай! — зашипів очільник Станції і потягнувся до Бекира.
На допомогу хлопцеві прийшла Евге. Разом вони змогли віддерти Сфену від Ма, виштовхати рудокосу до Белокуна й зачинити за нею двері. Ма подумала, що набагато простіше було б скинути Першу Зіницю зі Станції слідом за Руф’ю, але й такий спосіб її влаштував. Нехай тепер Сфена розбирається з Белокуном. В останню мить, перед тим, як двері щільно зачинилися за Першою Зіницею, Евге випустила суєрного мацака й, наче в прощальному жесті, на мить торкнулася закривавленого обличчя Белокуна.
— Вставай! — Бекир простягнув Ма руку. — Маємо стрибати. Станція зараз розіб’ється.
— Я не можу… бакаса, — прохрипіла Ма.
— Добре, усе добре. — Евге суєрним пагоном торкнулася манкура на руці
Ма — і біль вщух. Змагаючись із вітром, вони підійшли до дверей. Евге закуталася в простирадло. Ма її обхопила, Бекир натягнув парашут. Кілька митей вони як зачаровані роздивлялися бурю. Деякі коптери спробували повернути на Тамань. Інші — набрати висоту. Але було запізно. Одну з машин прошила електрична дуга, і та вибухнула в повітрі. Небо здригнулося. Ще один коптер потрапив у вир. Буря трощила важкі коптери, як діти розбивають мушлі.
Ма задерла голову й побачила крилатих істот, що стрімко набирали висоту, шукаючи порятунку від потоків повітря. Буря примирила Птерокса та грифонів.
Матір Вітрів стискало коло з вихорів, наче мукоеде ляїн ер досі тримала оборону. Але Ма відчувала, що це ненадовго. Дешт нарешті вирішив позбутися виразки.
— Дивися! — Бекир показав на землю.
Кебап сунув проти вітру. Він устромляв гігантський тесак у землю, витягував обгризені ноги з отруйних боліт і продовжував іти. На плечі він ніс якесь тіло. Кебап ішов до центру бурі — до найбільшого смерчу. Вихор, як величезний черв, вгризався в землю й рухався назустріч велету. За кілька секунд до зіткнення Кебап відкинув тесак і підняв над головою тіло. Вихор набув подоби величезної роззявленої пащеки, наче дитина готувалася проковтнути солодке. Перед тим, як над Кебапом зімкнулися щелепи, Бекир упізнав у його руках Гєру Сєрова.
— Треба стрибати: за мить уже буде пізно, — сказав Бекир. Ма кивнула.
Тепер вона мусить йому довіритися. Бекир набрав у груди повітря, ступив крок і не залишив їй вибору.
— Прийми мене, Деште, — прошепотіла Ма й стрибнула за сином.
Сімург наближався до суєрного купола. З кожним змахом крил жах Амаги перед незвичною бурею зростав. Талавір зосередився на боротьбі з Амагою і майже пропустив той момент, коли Сімург на повній швидкості вилетів із купола.
На мить вони осліпли. Жовто-біле сонце наче вибухнуло. Талавір уперше побачив світ, позбавлений рожевого кольору суєру. Небо було прозоро-блакитне, удалечині синіло море. А земля на материку відливала зеленню. Світ за межами
Дешту існував! За його спиною від усвідомлення цього засміялася Чорна Корова.
І водночас Талавір побачив стовпи диму на півночі. На Тамані щось відбувалося.
А потім Сімург так само стрімко кинувся вниз. Жодний засолений не міг довго перебувати поза межами суєрного купола.
Під ними пролунав вибух.
— Бекир! — закричала дівчинка. Її пальці знову стали гарячими.
«Ма», — подумав Талавір, спостерігаючи за вогнем, що огорнув Матір
Вітрів. Одним боком Станція вже торкнулася землі. А потім корпус розвалився на дві частини. Матір
Вітрів із гуркотом упала й спалахнула останнім маревом. Вогняна хвиля промчала гнилими болотами й згасла, наче від подиху гіганта.
Талавір став спускатися — сподівався, що бодай хтось вижив. Над головою закричав король грифонів. Талавір подумав, що він шукає своїх дружин, але потім побачив закривавлене обличчя Болбочана. Молодняк добряче над ним попрацював. Але Гуль, що ділила з ним грифона, залишилася неушкодженою.
Вона розмахувала руками. Талавір побачив Птерокса: той летів на північний захід. Позаду Мато Дуковача сиділа рудокоса жінка. Дреди вилися в повітрі, наче змії, а може, і були нарешті зміями. За Птероксом, шалено сіпаючи кінцівками, летів синій птах. Нарешті куці крила не витримали ваги — і птах гепнувся поряд зі Сфеною на спину звіра Мато Дуковача.
— Руф, — упізнав пір’я Талавір.
— Наздоганяти! — звитяжно прокричала Гуль.
