Але король грифонів залишився коло Сімурга.
На обличчі Болбочана Талавір прочитав ті самі думки. Хай що Сфена пообіцяла Мато Дуковачу за порятунок, у неї не було шансів вижити за межами суєрного купола. Талавір спрямував грифона до землі. Болбочан зробив так само.
Мукоеде ляїн ер укривали уламки Станції й тіла загиблих. Гниляки досі курилися.
Талавіра огорнуло страхітне усвідомлення, що на Матері Вітрів ніхто не вижив. — Поглянь! — Дівчинка сіпнула його за руку. Згори спускався парашут. А за ним — дивний ангел із вугільно-чорними крилами. Ангела хилитало й кидало в різні боки, наче це був його перший політ. Талавіру здалося, що той от-от впустить свою ношу. Щойно грифон приземлився, Талавір звалився з його спини й побіг назустріч ангелу. Він устиг зловити дитину, загорнуту в простирадло, і впав під вагою крилатої потвори.
— Не торкайся шкіри дівчинки, — пролунав голос Ма. Але дівчинка й сама хотіла якнайшвидше звільнитися. Вона виборсалася з рук Талавіра й кудись побігла. Тієї миті йому було байдуже куди. Талавір відчув під руками тіло Ма, увібрав її запах і не міг повірити, що вони нарешті зустрілися. Лікарка спробувала з нього злізти, але ще дужче заплуталася в перетинчастих, наче в кажана, крилах, укритих на згинах гострими шипами. Талавір обережно відсунув тонку шкіру й побачив знайомі зелені очі. Окрім крил, вона не змінилася. Від цього відкриття він різко відчув свої потворні зміни: сміття, що приросло до тіла, сіль на шкірі, золоту бляшку на лобі. Він підвівся й допоміг Ма.
— Різка зміна рівня суєру. От і маєш, — наче виправдовуючись, пояснила вона свої крила.
— Це після зустрічі з джадалом. Весь цей мотлох, — одночасно з нею заговорив Талавір. — Я тепер найзасоленіший у Дешті.
Їм обом було ніяково.
— Ти зараз… — Ма зробила паузу, підбираючи вдале слово, —
…оригінальніший, чи що?
Губи Ма торкнула легка усмішка. Талавіру хотілося сказати, що вона помиляється: він лише тимчасове непорозуміння, контейнер для зберігання двох божевільних духів. І зовсім скоро отрута Амаги й Тарга роз’їсть його тіло. Хай би що сталося, він не дозволить скривдити її чи Бекира. Але не зміг сказати жодного слова, наче закляк під її поглядом. Ніхто й ніколи на нього ще так не дивився.
У небі протяжно закричав король грифонів. Він шукав дружин. Талавір не вірив, що птахолевиці вижили. Але за мить на землю важко опустилася грифониха. З її спини сповзла чотирирука дочка Албасти й притулилася до великої лапи. Брудними щоками дівчинки потекли сльози. Птахолевиця важко дихала, з її рота текла кривава піна. Тільки тепер Талавір побачив, що в животі тварини зяяла рана. Король грифонів тужливо закричав, ткнувся в морду дружини, потім злетів у небо й зробив кілька кіл над місцем бою, наче досі не міг повірити в те, що сталося.
Смерть грифонихи мало турбувала Сашу Бідного, що зліз з її спини. Він побачив Ма й пошкандибав їм назустріч. На нього було страшно дивитися.
Халат перетворився на лахміття. Крізь дірки виднілися укуси молодняка. Маска зникла, одне плече трималося на самих сухожиллях, але жовті очі люто палали.
— Ти мені винна, жінко! — ще з дороги прокричав Саша Бідний, ніскільки не дивуючись змінам, що сталися з лікаркою.
— Залиш його, — прошепотіла Ма.
Але Талавір її майже не почув. Він прагнув перегородити дорогу акинджию. Очі Саші Бідного задоволено блиснули, коли він побачив, що до нього йде колишній Повноважний.
— Добре, пташко, з’ясуємо нарешті, кому дістанеться жінка. — Акинджий одразу вдарив Талавіра по коліну.
Від несподіванки Талавір похитнувся й упав на землю. Саша Бідний скочив йому на груди, продовжуючи гамселити здоровою рукою.
— Вона моя.
Талавір бачив кров на кулаці акинджия, здригався від ударів, але болю не відчував. І лють теж почала відступати, наче раніше її живила тільки Амага. Але щось змінилося. Талавір легко перехопив руку Саші Бідного й прислухався до власних відчуттів. Амага не зникла, як йому спершу здалося, а лише зачаїлася.
Натомість усе дужче проступав Тарг. Джадал наближався.
— Зупиніться нарешті! Злізь із нього. — Кулак Ма прийшовся на прогнилу щелепу Саші Бідного. Він охнув і завалився набік. Але й жінці не вдалося втримати рівновагу. Вона наступила на крило, що вибилося з перев’язі, і гепнулася поряд із чоловіками. Талавір спробував вибратися з-під обм’яклого
тіла Саші Бідного й пропустив момент, коли до гурту цікавих, що вже зібралися довкола, підійшов гігант і накрив їх своєю тінню. Голоси принишкли, а коло розширилося, наче потвори розступилися, щоб пропустити когось значущого.
— Ви порушили сон сестер! — прогриміло над його головою.
Усе ще лежачи на землі, Талавір задер голову й побачив величну жінку-кентавра. На її голові красувався чудернацький ковпак із пір’ям грифонів.
Зморшкувате обличчя перерізав шрам, як і оголені місця, де мали бути груди. У руках жінка тримала списа з нанизаними на нього кількома головами чоловіків.
