Дім Солі полностью

І цієї ж миті її руку перехопили тонкі пальці хлопчика в хітоні. Час ніби зупинився. Бекир побачив, як у повітрі завмерли уламки розбитого куба. Як розметалося волосся Чорної Корови. На прошитих губах Талавіра застигла кров.

Ніязі звів руки, щоб прикрити Евге. Здавалося, Амага й Тарг дивилися одне одному в очі цілу вічність. Нарешті хлопчик відпустив жінку — і вона обважніло впала в крісло.

— Він хоче померти. Каже, ти йому це обіцяв. — Амага втомлено подивилася на Талавіра. — Каже, він уже прожив одне життя, і йому не сподобалося. Повторювати він не хоче.

— Прожив життя, як це? Він же був духом? Джадалом? — не зрозумів

Ніязі. — Він був твоїм братом і помер малою дитиною. Він не встиг прожити життя, — заперечив Бекир. Саме цю історію він бачив у снах.

— Він прожив життя, — не перестаючи зловтішно посміхатися, сказав

Талавір. — Ти мав рацію, малий, боги й духи здатні застрягати в людському тілі.

Прив’язуватися до нього настільки міцно, щоб уже й забути, ким були раніше.

Але в той момент, коли Мамай торкнувся Золотої Колиски, дух усередині нього згадав своє ім’я, і воно було Тарг. І сталися Спалахи. — Талавір на мить зупинився, висмикнув із роздертої губи обривок нитки так, що підборіддям заструменіла цівка крові, і продовжив: — Твій брат, Амаго, увійшов у тіло

Мамая, коли Азіз-баба відразу після народження поклав його до Золотої Колиски.

Чильтани, чи як ти його там називаєш, думав, що так відродить давній артефакт.

Натомість зробив щось значно гірше — переніс Тарга у скалічене тіло. Все життя Мамая було сповнене стражданнями: фізичним болем, самотністю, тугою за втраченим домом та муками через війну у Кіммерику. Після Спалахів сутності розділилися. Тарг став джадалом, бо ввібрав у себе пережите Мамаєм і твою лють, Амаго. Тож не дивно, що зараз він хоче померти.

— Хм, — повела головою відьма, наче Повноважний сказав якусь нісенітницю. Проте Бекир зауважив, як зблиснули темні очі під довгими віями.

Сказане Талавіром її вразило, хоча вона й не хотіла цього показати.

— Мамай був Таргом, — здивовано прошепотів Бекир, розглядаючи хлопчика в хітоні, що досі стояв поруч із сестрою. На позір він був такого ж віку, що й Евге, мав світло-карі очі та сірувате, наче лежала солома, волосся. Хітон давно зітлів. Шкіру, що проступала крізь дірки в одязі, вкривали тріщинки, а ще вона була неприродно білою, наче всотала в себе сіль. — А хто тоді Бог Спалахів?

— Теж він, — усе ще випльовуючи нитки, відказав Талавір.

— Як це? — злякано прошепотів Ніязі. — Хіба бог може бути одночасно й дияволом?

Навіть Талавір, що до того, здавалося, знав відповіді на всі запитання, промовчав. Усі очікували, що скаже Амага. Відьма розвернулася до брата й чи не вперше за тисячоліття заговорила до нього:

— Ти ніколи не хотів бути богом. Це все Фоант. Але іронія долі в тому, що ти ним став. І тепер засолені звуть тебе Богом Спалахів. Вони тобі поклоняються, хоча ти жодного разу не відповів на їхні молитви. Хріновий із тебе бог, Таргу. А от як джадал ти майже відбувся. Разом із Мамаєм ви зруйнували Кіммерик. Хай би що цей казав, — Амага кивнула в бік Талавіра, — це було ваше спільне рішення. Його бажання зупинити війну й твій відчай спровокували Спалахи. Це був ваш крик про допомогу, якого ніхто не почув. Отож ти більше джадал, ніж бог. Але, як на мене, тобі не обов’язково ним залишатися. Ти нарешті отримав вибір. Обирай, як хочеш розпорядитися своїм буттям, — останнє вона промовила з легкою образою. — Я тобі не заважатиму.

Хлопчик розгублено подивився на сестру, потім на дітей. Бекир затамував подих, очікуючи на його рішення. Кіммерик потребував бога, а не диявола, але тут він погоджувався з Амагою: обрати міг лише Тарг, але його друзі думали по-іншому.

— Боги не помирають. — Чорна Корова схопила хлопчика за руку. — І не втікають. Тікати чи забувати найлегше. Але в житті є багато такого, що варто тримати в пам’яті.

— Ти нам потрібен як Бог Спалахів. Старші Брати повернуться, —

несподівано твердо додав Ніязі.

— Ми зробимо тобі власне тіло, — подала голос Евге.

У їхніх голосах було стільки віри й терпіння, наче вони зверталися до справжнього бога. Хлопчик був зовсім не схожим на величного небожителя, але

Бекиру так хотілося вірити, що існує той, хто здатен усе виправити. Ма вчила не вірити в богів, казала, що це вигадка невпевнених у собі людей. Але й це було напівправдою. У богів варто вірити хоча б через те, що вони надихають інших на вчинки, на які раніше ті були неспроможні. І Бекир уже відчував силу впливу

Тарга на його друзів, а хлопчик іще навіть остаточно не обрав, ким стати. Що б він міг зробити для Кіммерику, ставши справжнім Богом Спалахів? Бекир подумав про Кара-Тобе та жорстокість Кемаля-шейха, про зникле в бурі Ак-Шеїх, про тисячі засолених, що ховалися у своїх норах по всьому Дешту.

Кіммерик був руйнівним, смертельно небезпечним, іноді потворним, але водночас він був його домом, який заслуговував на зцілення.